Книжки років перейдених

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО
 

Потяг „Київ – Дніпропетровськ", набираючи швидкість, мчав крізь ніч. Ледве встиг облаштуватися в купе, як у двері постукала молода симпатична провідниця з ямочками на щоках. Не відмовляючись від запашного чаю, на всяк випадок обмовився: „Оце б ще добру книжку, то епіграф до мого відрядження був би, як мовив класик, „на рівні вічних партитур." „Спробую вам зарадити: є – свіжа столична преса. А художню бібліотечку три дні, як поповнили… Хоча… Вас що цікавить? Бестселери? Сучасні детективи чи, так би мовити, книжки років перейдених?". „Несіть усе, що маєте. А там побачимо…", – була моя відповідь.
З палітурного розмаїття в око впала ошатно видана книжечка невеличкого формату. Дещо притерті корінці свідчили: читали і – не раз… Серце тенькнуло. Оце так зустріч! Крізь м’яке матове світло очі, не напружуючись, вихопили: Абрам Кацнельсон… „Осінні грона"… Пам'ять майже автоматично констатувала далі: Київ, видавництво „Дніпро", 1979 рік.
„Це – з наших букіністичних надбань… Книга цікава і повчальна. Таких нині мало", – підсумувала провідниця, відраховуючи здачу. Але я її вже не слухав, провалюючись у минуле, у той часопростір, коли одержав поштою від Абрама Ісаковича, схожий на цей, примірник з дарчим написом... Читав книжку, ніби стояв обличчям до вогню. Під таким, коли не помиляюсь, заголовком ґазета „Літературна Україна" 5 вересня 1980 року видрукувала мою рецензію на „Осіннє гроно". Тодішній заступник редактора „ЛУ" Борис Гончаренко мав смак до поезії, умів працювати з авторами…
Перериваючи творче „вгрузання" в спогад, відкрив довідник „Письменники України", який завжди подорожує зі мною на далекі відстані, і, овва, не знайшов там поета А. Кацнельсона в, роками вивіреній, ніші. І лише в самому кінці видання, в підрозділі „Члени Спілки письменників України, які живуть в зарубіжних країнах", серед авторитетного списку імен, які відкривала поетка Емма Андієвська, наткнувся на стислі рядки, що буквально обпалили душу: „Абрам Ісакович Кацнельсон народився 1 січня 1914 року в місті Городні Чернігівської області. Закінчив Київський університет. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами та медалями. Зараз живе в США. Автор збірок „Краплі сонця", „Ряст", „Передній край", „Погожі дні", „З тобою поруч", „Посеред бурі", „Літа мої", „Бурштин", „Атоми душі", „Осіннє гроно", „Монологи", „Спалахи", „Очима пам’яті" та ін.; книжок з теорії та критики поезії „Краса і сила віршованого слова", „Правдива іскра Прометея", „Про поезію і поетів", „Любов моя – поезія" та ін. Лауреат премії імені М. Рильського".
Роздумуючи про природу літературної творчості, Олесь Гончар писав: „Хтось, здається, Потебня, зауважив, що слово в художньому творі, окрім прямого предметного значення, має ще свій стилістичний ореол, але й увесь художній твір може променитися таким ореолом".
Ці рядки пригадалися над книгою вибраних поезій Абрама Кацнельсона, до якої увійшли кращі твори відомого письменника. Написані переважно в різні літа і досить рельєфно відбивають рух пошуку, розкривають думки, почуття і враження поета, якими виповнювались обрії його мистецьких зацікавлень. Відтворюють кардіограму часу, відчуту і зафіксовану не стороннім спостерігачем багатьох подій, а їх активним учасником. Не випадково ж бо народилися у поета рядки: „Доки рух я відчуваю, то і серце ще живе". Прагнення творити, бути корисним і потрібним людям, ні на мить не покидає ліричного героя збірки, бо така вже у нього вдача, так велить йому обов’язок громадянина, який „жити звик обличчям до вогню".
Поет переконаний, що „не всі розгадані ще тайни", не всі зроблено відкриття. Для цього треба працювати і працювати, дошукуватися першоджерел, першовитоків істини. А життя не стоїть на місці. Кожен день висвітлюється новими ґранями, являє нові знахідки, але, разом з тим, – і нові турботи. Цей ритм людина сприймає як найвищий знак мудрості, краси, творення, але все частіше і частіше її охоплює „Тремке чуття своєї тимчасовості". Чого б це? Чи не в передчутті якихось катастроф живе планета, – задумується поет. Та нараз відкидає цю думку: „Ні, ні, то життєлюбства ненасить, То плід його не знаної ще скорості, Яка приходить на порозі старості, Коли і мить боїшся загубить". Інколи мить може дорівнювати життю, її рух, її плин стають визначальними для людської долі. То як же не схилятися перед нею, як її не цінувати, не дорожити нею? Адже людське життя справді миттєве, якщо не означене добрими ділами, звершеннями, творчістю:
І, може, мудрості то вищий знак,
як зрозумієш: найдивніше диво –
це життя… Ніяк вже очі не
надивляться,
і руки не наробляться ніяк!
Праця, пристрасне слово поета звернені у майбутнє, перейняті тривогою за долю сучасного світу. Заради щасливого прийдешнього він воював, боронив Вітчизну, задля цього і дума грониться, і пісня. Світла тональність домінує у вірші „Горобина" над відчуттям осінньої негоди: хоча й „примеркнув зір, кволіше стало тіло", але ж серце поета б’ється молодо й заклично, а, отже, життя і боротьба тривають. І дарма, що „Війне й моя недавня осінь пізня, а там ще і зав’южиться зима. Та поки грониться і дума, й пісня – ні відцвіту, ні відсвіту нема…"
А. Кацнельсона давно ваблять до себе полотна Куїнджі, „цього, в життя закоханого, грека", його відчуття краси, розуміння мистецтва. Може, саме тому вірш „Куїнджі" відкриває своєрідність „погляду" А. Кацнельсона на світ і творчість, погляду, перейнятого гармонійним началом краси й духовності:
Такі, як він, маєтностей не мали.
Лишилися з красою нерозлучні
його полотна… А ще учні, учні…
Картини й учні… А хіба це мало?
А. Кацнельсон стверджує мистецтво наступальне, сповнене віри в свою силу. Чимало рядків у збірці навіяні роздумами про покликання митця, його роль і значення у суспільстві. Поет не легковажить словом, ощадливо ставиться до художньо-зображальних засобів, прагне висловитись лаконічно, але своєрідно, щиро й небуденно. Полюбляє він строгу форму, стрункі сюжети. Організовує вірш витончено й невимушено, як може це зробити лише митець, за плечима якого солідний літературний досвід.
Жага творення й на мить не полишає поета. Він прагне зацікавити, схвилювати читача, веде його за собою, відкриваючи дивосвіт життя слова. Герої поезій А. Кацнельсона прості й щирі люди, їм віриш, з них намагаєшся брати приклад. „Не в форматі" сучасних одописців постає Христофор Чорноус (вірш „Похорон Христофора Чорноуса"), який загинув у бою з денікінцями: „Нічого ще тоді не знав про Христофора Колумба Й про новий – десь ним відкритий світ. Та що про океан? Не чув тоді й про море. Всього лиш тільки п’ять я встиг прожити літ. Зате вже знав про Христофора Чорновуса: в повіті нашім він очолював ревком." Це – рідкісний момент, коли тогочасна політична заанґажованість не руйнує цілісності поетичної тканини, хоча і ставить, десь глибоко в підтексті, під сумнів ідеологічну невідцвітність „епохальних істин".
У статті „Кардіограма вірша" А. Кацнельсон свого часу стверджував: „В емоційній мові майже кожне слово має свою інтонацію. Інтонація – це ніби жест і міміка слова. Особливо важливе її значення в поезії. У вірші кожне слово має свою інтонаційну самостійність. Інтонація завжди осмислена. В поезії вона є ніби посередником між змістом і звуковою організацією вірша". Це положення, гадаю, можна віднести і до поезій „Осіннього грона", де саме інтонація, тон вислову так багато важать:
Не дай же, вогню, щоб взялись морозом
байдужості уста мої і розум…
О вогню мій, гори, гори, гори!
Про війну нашими поетами написано немало. А. Кацнельсон теж звертається до цієї теми, по-своєму оригінально, правдиво й переконливо. Учасник Великої Вітчизняної, він добре знає безкорисливість солдатської дружби, велич подвигу, драму воєнного лихоліття. Полемізуючи з автором декоративно-шаблонного вірша на воєнну тему, поет з болем у серці говорить: „Я чув, казали: „Глянь, вписалася війна в поля оці й ліси". І ця конкретність їм здавалася вінком новітньої краси. А я ж і досі чую в тиші цій, як стогне зранена земля. Ніколи, ні, війна не впишеться в оці ліси, в оці поля!"
Особливо серед творів А. Кацнельсона, звернених у минуле, хотілося виділити вірші „Дорога Київ – Яготин. Село Борщі", „Три сонети про партизанські будні", „Я – Планета", „Дружинам загиблих на війні друзів" та інші твори, в яких, і справді, чується „стогін зраненої землі", голос пам’яті і любові поета.
Привертають увагу й ліричні мініатюри А. Кацнельсона, представлені у розділі „Лапідарій". У керченському музеї, на одній з давніх античних плит, поет побачив напис – „Лапідарій". Так виник вірш про влучність і точність мови, лапідарність вислову: „На білих плитах так не густо слів. То на обмеженій, мов аркуш, площі рядки писали тільки найдорожчі, на кожнім заощаджуючи слові, бо важко їх на брилі мармуровій різцями карбувать… Отож недарма про мову віршів кажуть: лапідарна".
Справжньою лапідарністю вирізняються такі поезії, як „Життя", „У гаї", „Джерела", „Про смерть", „Умирають фронтовики" та інші. Приведу, як приклад, один вірш повністю:
Юнак і дівчина… і зорі… і каштани…
рука в руці – і дужче серця стук.
Одні зберіг би в світі я кайдани –
кайдани сплетених любов’ю рук!
Завершується збірка рядками: „Ото такий твій шлях, людино: Які висоти не бери – Стає подолана вершина Підніжжям вищої гори". Книга вибраних поезій А. Кацнельсона „Осіннє гроно" – це ще одна подолана творча вершина, до якої ішов поет упродовж усього свого життя.
Книга, прочитана вдруге через багато літ, між вечірнім і ранковим чаєм у купе потягу, засвідчила незглибиму силу поезії, надихнула на роздуми. Уже ступаючи на перон Дніпропетровського залізничного вокзалу, який зустрічав прибулих пасажирів бравурною музикою, пригадався мені поетичний семінар у Дніпропетровську, на якому, уже тоді, будучи живим класиком, Абрам Ісакович учив нас, молодих новобранців від літератури, штивного ставлення до слова і серця, наголошуючи на тому, що і те, й інше – з сокровенної скарбниці людства, і вимагають до себе окремішньої уваги, особливої толерантності.
Таким і запам’ятався мені Абрам Кацнельсон – автор книжок з років перейдених, чий прах покоїться сьогодні за океаном, про існування якого він, як зізнається в одному з своїх віршів, не знав за браком літ… Талант істинного достойника карбованих строф і по смерті належить усім, хто шанує кодекс честі, а також, певна річ, не байдужий до поезії та її доленосних творців.
м. Київ, вересень 2011р.