Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

                                 Хай живе секонд-хенд!

Вже років, мабуть, з півтора поблизу величезного сумського супермаркету «Епіцентр», біля Псла, з боку колишнього Червонозоряного цукрорафінадного заводу лине якесь гучне гарчання – гир-рр… гир-рр… Кажуть, що то чи якісь високопоставлені посадовці будують промислову точку, щоб виробляти будівельну плитку, чи все ще доламують ЧРЗ, який Харитоненко так збудував, що його важко остаточно зламати. Бог його знає. Але впевнений, що то гарчить сила, спрямована не на налагодження нашого життя, а на його корінну руйнацію. Чому така впевненість? Та тому, що за двадцять шість років нашої Незалежності абсолютно нічого не зроблено для розбудови держави.

Коли 91-ого почув про нашу Незалежність, на очах у мене виступили сльози. «Нарешті. Слава Господу!» – промайнуло на думці. І спочатку все ніби пішло влад – гімн, прапор, такі гучні промови, що аж у вухах стріляло. Та згодом побачив, що далі цього нічого не йде. Балаканина й балаканина. А під неї поступово владу й державні цінності в країні захопили усякі авантюристи, котрі на всіх перехрестях волали, що саме вони справжні українські патріоти, тобто представники національно свідомої сили, спрямованої на розбудову Української Держави.

З того часу промайнули чотири президенти України і все ще маячить п’ятий. Понавибирали тисячі нардепів. Прогуркотіли дві революції з гучними Майданами. А результат? По-перше, країна суттєво зменшилась територіально й чисельно. По-друге, рівень життя більшості людей упав настільки, що далі, здавалось би, вже нікуди, але цей рівень продовжує падати. Та декілька відсотків населення країни цілком задоволені цією ситуацією, бо беруть участь у загальнодержавному дерибані. Саме на цих відсотках ця ситуація й тримається. І задоволені нею в разі будь-якої загрози для її існування будуть зубами гризти, щоб зберегти дерибан. Навіть здатні взятися за «калашники». І все це діється на фоні загального галасу про необхідність зберегти країну. А для кого? Для отих жирних відсотків? Виходить, що так.

Та країна країною, а своя пазуха, як то кажуть, ближче. Тобто торкнусь злегка до вищенаведеного стану речей у нашому краї. Я понад десять років був членом Конгресу українських націоналістів (КУН). Одне слово, бачив наших націоналістів наяву. І що ж побачив? Справжніх патріотів – на пальцях однієї руки можна було порахувати. З цієї причини, а також через те, що кунівці гаряче підтримували Президента, нашого земляка, я й вийшов з КУНу. На сьогодні про цю організацію в нашій області майже не чутно, керівники або перебігли до інших організацій, або подалися до столиці, задля чого, власне, й крутились у КУНі. Від інших начебто патріотичних організацій в області залишились тільки назви. Наприклад, козаки. Де вони? Є полковники, а де ж рядові козаки? Та їх і не було. Тим часом сили на словах патріотичні, а насправді антиукраїнські міцніють. Їх представники займають чиновницькі крісла, орудують спортивними базами і т. ін. Тобто реальна влада – в руках цих сил. Звідси й ставлення влади до потреб простого люду. Для неї люди, це ті, у кого на банківських рахунках долари, решта – просто населення, з яким можна не церемонитись. Тому й маємо те, що маємо.

…Стою на своєму балконі. Спостерігаю у вікно міське літо. По проспекту швендяють туди-сюди городяни. Чоловіки – майже всі в трусах, які називають шортами. Жінки – також в трусах або в трико чи джинсах, що так обтягують тіло – аж у сідницях застряють, а в молодих – ще й з дірками на холошах. В руках здебільше – пляшка з пивом або собака на повідцю. Це – продукт нашої Незалежності, вдягнутий у секонд-хендівське барахло. Чи міркують ці люди про Українську Державу? Навряд чи. А це ж, кажуть, наше суспільство. Ну, тоді – яке суспільство, така й країна. І мене аж підмиває гукнути їм: «Хай живе секонд-хенд!» На що вони, безперечно, одностайно відгукнуться: «Хай живе!» Від цієї думки стає моторошно на душі.