Ольга Михайлова:
Юрій Буряк: «Я був би значно щасливішою людиною, якби народився німцем чи французом. Або монголом»

Сентиментальність і тужливе голосіння українського вірша відходять у минуле; запит на такі тексти вичерпується протягом останнього століття. Натомість у поезію приходять свіжі змісти, усвідомлюється нова місія митця і нові його компетенції. Як у сфері особистісних пошуків, так і у сфері пошуків формальних – у просторі рідної мови. Знання про ці нові горизонти і творчий азарт щодо їх осягнення відчуваються у творчості Юрія Буряка, поета, якого складно ідентифікувати з якимсь певним поетичним рухом чи напрямом. Мабуть, навіть легше визначити його потенційного читача – це, очевидно, має бути мешканець великого міста, ерудований і вибагливий інтелігент зі схильністю до абстрактного мислення. Втім, за висловом поета, самої лише інтуїції може виявитись досить.

А от щодо іншого творчого доробку Юрія Буряка, то його сповна оцінити можуть справді лише гуманітарії-науковці. Йдеться про культурологічний альманах «Хроніка – 2000», що виходить уже двадцять років поспіль і послідовно ознайомлює вітчизняну аудиторію з джерельною базою української історії та культури. Годі й казати, наскільки складною справою є забезпечення існування такого видання. Про «Хроніку» і про поезію, — як справжню рушійну силу будь-якого, навіть і такого, проекту – в розмові з Юрієм Буряком, який останніми роками, між іншим, керує ще й видавництвом «Український письменник».

—Є спостереження, що звичайні люди стають поетами не від хорошого життя. А як було з Вами?
– Коли мені було дев’ять років, я написав поему, присвячену собаці, «Пам’яті мого друга». Поштовхом було те, що сусід убив мого пса. З гвинтівки. Я не лише написав поему, а ще й засклив усі вікна квартири тієї людини, яка вбила собаку. Якщо той сусід ще живий, він досі не знає, хто тоді порозбивав вікна. А це зробив справжній месник.

— Ви стали членом Спілки письменників завдяки публікаціям у періодиці, тоді як зазвичай для цього потрібно видати книжку, ще й не одну. Вам хтось допомагав?
– Коли мені було 17 років, мої вірші помітив найвидатніший дніпропетровський поет Віктор Корж, і надрукував у газеті. Але то була перша й остання моя публікація на багато років. Шляхи до друку виявилися закритими. Може, тому що я належав до так званої дніпропетровської богеми. Лише через дванадцять років у журналі «Вітчизна» з’явились мої вірші з післямовою Анатолія Макарова. Їх помітив Микола Бажан і написав мені рекомендацію до Спілки письменників. Тоді я почав друкуватися. Але з поезії ніколи не жив. Хіба що видавництво «Дніпро» підкидало гонорар за переклади. Але то були випадкові дрібні заробітки.

— Ви поїхали з Дніпропетровська саме тому, що там для творчості не було сприятливих умов?
– Пресинг був шалений – ні працювати, ні дихати, ані друкуватись. На той час публікувались лише графомани й кон’юнктурники (хіба за винятком Віктора Коржа й Олександра Зайвого). Були в Дніпропетровську чудові поети, але вони заявили про себе в Петербурзі чи в Москві, в Єрусалимі чи в Нью-Йорку. Я належав до кола незаангажованих поетів, які не вписувались у параметри соцреалізму і не дуже цього прагнули, на відміну від більшості «трубадурів» того й пізнішого часу. Моя свідомість прокинулась ще у восьмому класі, коли прочитав роман Олеся Гончара «Собор», і шкільна вчителька ставила мені п’ятірку за мову й двійку за зміст, бо дуже за мене боялася. У Дніпропетровську неможливо було жити, але якесь проміння йшло з Києва. А взагалі я збирався летіти до Прибалтики, а може, й далі. Але зупинився в Києві на якийсь час, зачепився. Моїми першими київськими друзями стали нині покійні Віктор Кордун (великий поет) і Михайло Москаленко (великий перекладач). Я виїхав із Дніпропетровська у 25 років і вже більшу частину життя прожив у Києві.

— Не відносите себе до Київської школи поетів?
— Ні, жодним чином. І до дніпропетровської також (можна сперечатись, чи дніпропетровська школа взагалі існує). Мої поезії стоять цілком окремо. Я людина з містичними уявленнями про світ, і зазвичай не довіряю оціночним судженням. Іноді мені здається, що колись я втратив свідомість, і ось я знайшов себе вже в іншому місці. Тобто, відбулось якесь затемнення, Господь Бог прикрив «чакри», а потім знов їх відкрив. Якби не було поезії, не було б «Хроніки», нічого б не було: це якісь компенсаторні речі. Деяким текстам я не давав виходу, і вони мене просто ґвалтували, а потім я сказав – можна! І спробував дещо, що за довгі роки назбиралося, якось зафіксувати. Часом відбулося таке нашарування змістів, що не всяка людина второпає, що я хотів сказати. Але досягнуто певного рівня сугестії. І тільки окремі «посвячені» – мені так здається! – можуть через ці поезії побачити ті світи, які бачу я. Колись хіромант подивився на мою руку і сказав, що до 28 років матиму свідомість нормальної людини і гарного поета, а потім потраплю до якогось тунелю, з якого вирину, але коли – невідомо. Чи мені буде 40, а чи 60? Схоже, так воно й сталось.

— Нормальна людина і гарний поет – хіба таке можливо?
– Скажімо, Сен-Жон Перс (якого перекладав Михайло Москаленко) – міністр фінансів у Франції, вважайте, нормальна людина. Чим ненормальним був Еліот, викладач багатьох університетів? Або російський і американський класик Набоков, також викладач? Ненормальних людей скрізь вистачає. Сучасники вважали диваками Тодося Осьмачку і Бориса Пастернака, звертала на себе увагу екзальтованість Артюра Рембо чи Жана Кокто, Анни Ахматової чи Осипа Мандельштама; відоме геніальне безумство Веліміра Хлєбнікова. Думаю, справа в тому, що поезія потребує такої колосальної віддачі енергії, що не кожен це витримує. До великих митців підійти страшно – це енергетичні скелі! Коли Євген Станкович іде по вулиці, на відстані 50 метрів бачиш, як він світиться. Поезія, як і музика, – це така штука, яка або задушить, або підніме.

— Чим Ви підживлюєтесь, де берете оцю енергію?
– Я не належу до вампірів, завжди тільки віддавав енергію, і цим тішився. Але останнім часом її все менше й менше…

Підживлювати може музика – скажімо, на мене джазова музика так впливає. Наслухавшись, можу писати без зупину, доки не засну. В студентські роки траплялось так танцювати, що вранці, прокидаючись, згадував, як я підстрибував до стелі, і виявлялось, що це останнє з того, що пам’ятаю. На це спонукає віднайдений ритм, і не лише джазовий. Аполлінер шукав ритми для своїх поезій – сидів у бібліотеці, дивився стародруки і шукав. Поціновувачі Едгара По збирались, читали вголос його вірші і входили в резонанс, і тоді провалювались мости й підлоги, і все інше (але слід уникати того, щоб луснув череп). Бувають такі ритми, через які ти проникаєш в утробу матері, в ту дородову пам’ять.

У Дніпропетровську є дебаркадер, де я люблю зустрічатись зі своїми друзями. Навпроти – камінний міст. Ми сідаємо на дебаркадері, беремо пляшку горілки (хоч тепер мені горілки випивати не можна), а вода тече під мостом, між двох кам’яних биків. Як «під мостом Мірабо тихо Сена тече» у Аполлінера – так і в Дніпропетровську: дві строфи, два бики, причому ці бики зроблені так, як робилися колись могутні стіни старих козацьких фортець, на жовтках яєчних замішані. І перед очима образ двох биків і проточної води, ніби часу.

Існувала безліч різноманітних розмірів і ритмів у давньогрецькій поезії: візьміть Архілоха, чи Алкея, чи Сафо – тепер так не пишуть. Так само в давньоіндійській, у єгипетській. У справжній словотворчості футуристів – Кручених, Терентьєва, чи того ж Семенка – такі ж прориви, оця інша музика. Обвал структури, музика часу, оркестровка, джазовість роблять життя не нафталіновим, а свіжим, цікавим. Ніякий ямб-хорей-амфібрахій, навіть пушкінський, не відкриє тих речей. Не треба бути великим майстром, щоб вправно писати сонети, навіть таким майстрам, як Зеров чи Павличко… Тому я багато експериментую з формою. Для мене формальні речі надзвичайно важливі.

— Тому-то Ви бралися за переклади класиків, які експериментували з формою?
— Так, я ставив собі найскладніші формальні завдання, намагався випробувати можливості української мови на першокласних зразках. Перекладав Пастернака, Мандельштама, Бродського – він формально дуже цікавий. Кажуть, що він українофоб, і наводять відомий текст, але мені здається, що цей текст писала хвора людина, він значно млявіший, ніж те, що собою являє дивовижний поет Йосиф Бродський. У своєму досить поважному віці по-новому подивився на Горація (величезний прорахунок моєї юності, що не зауважив присутності поета, настільки близького мені за духом) і переклав кілька його текстів. Мені дуже близький (і формально цікавий) поет Дерек Уолкот. Переклав також чимало текстів Езри Паунда, який бездоганно володів і формою сонета, і такими поетичними формами, які в Україні зовсім невідомі. Це наводить на думку, що культура, до якої я належу за своїм етнічним корінням, не розвивається належним чином, немає відповідних умов для її розвитку. Це я відчуваю протягом усього життя. І я був би значно щасливішою людиною, якби народився німцем, французом. Або монголом.

— Альманах «Хроніка-2000» створювався саме для того, щоб умови для розвитку української культури стали сприятливішими?
– Ідея «Хроніки» народилась із задуму видавати історичні й літературні пам’ятки з коментарями. То був початок 80-х з його засиллям кон’юнктури і штампів, заідеологізованістю. Все вирішували головліти… Треба було пробити цю кригу і вийти до чистих джерел: на спадщину Яворницького, Грушевського, Куліша. Тоді ніхто не знав ні про Празьку школу, ні про Нью-Йоркську школу, навіть про поетів Київської школи було не чути, хоч вони ходили тими ж вулицями, що й ми. І голоси розстріляного Відродження волали з того світу. Але ж поетичні тексти набувають особливого блиску з плином часу, і лише пам’ятки історичної чи богословської літератури можуть донести стильовий та образний дух доби.

— Які ресурси були у вашому розпорядженні, коли Ви задумали видавати культурні й історичні пам’ятки?
– У мене був певний досвід спілкування з найкращою автурою, бо я свого часу завідував редакцією науково-художньої літератури у видавництві «Молодь» і встиг там познайомитися з провідними археологами, мистецтвознавцями, істориками науки. Ми заснували серію «Пошук». Моїми однодумцями були Віктор Кордун, нині покійний, один з яскравих представників Київської школи поезії, людина, яка не замикалася лише на поезії, були мистецтвознавці – Анатолій Макаров і Дмитро Горбачов, археологи – легендарний Михайло Брайчевський та Ярослав Боровський. Ось до них я звернувся, коли започаткував цю серію. Ми створили ініціативну групу, яка спробувала поставити задум на матеріальну основу. Розклади – і зоряні, й особистісні – сприяли нам. З великими боями і втратами у видавництві «Молодь» нам вдалося здійснити проект історико-літературного збірника, він називався «Отчий край». Вийшли чотири книги. Я сам пробивав цей проект через загати ЦК комсомолу. Коли знадобився особистий дозвіл одного з секретарів ЦК, я пішов до тодішнього секретаря з питань ідеології, Петра Симоненка, нині лідера КПУ. Петро Симоненко сказав: «Юра, какие вопросы? Вы только на первых страницах возьмите репортаж из музея Ленина, там новая экспозиция открылась. А в целом – я не против». Так я зачарував Симоненка, і завдяки йому видав збірку, яку можна було б назвати «націоналістичною». Довелось чималу частину редакційних, тобто бюджетних, коштів вкласти в «Отчий край». Це був альманах, модель майбутньої «Хроніки».

— Як вплинуло на Ваші видавничі плани відкриття архівів у часи Перебудови?
– Коли відкрилися архіви, полилося багато інформації, яку треба було тільки друкувати. Ніхто не вірив, що ця, як здавалося, «відлига», довго триватиме, і тому всі поспішали. І, як це часто буває за відлиги, прорвало каналізацію і назовні полилася купа бруду. Тоді виникла проблема, як у цьому темному потоці вирізнити, де чистий струмінь, а де – суцільне лайно.

З 1987 по 1992 я займався випуском серії видань «Українські пропілеї». Формула належить Гете, який видання для інтелектуальної еліти назвав «Німецькі Пропілеї». Потім у Росії виходили суворінські «Русские пропилеи» – матеріали з історії мистецтв і літератури. І ми пішли цим шляхом. Дещо допомагав у цьому Микола Жулинський. Ми видали тоді книгу В. Беца й В. Антоновича «Історичні діячі Південно-Західної Росії», «Опис Києва» Максима Берлінського, мистецтвознавчі праці Василя Горленка. З часом прийшло розуміння, що видання пам’яток у вигляді книжок потребувало колосальних витрат, здавалося за краще перейти до формату культурологічного альманаху. Ми мали перед собою зразок – ліхачовське «Наше наследие», підтримуване Раїсою Максимівною Горбачовою. Супер-журнал на той час! Щось подібне за форматом і якістю нині являє собою «Музейний провулок». У нас можливості були значно скромніші, але перед нами був еталон. А ще в нас були найкращі інтелектуальні сили: коментаторами текстів виступали згадані вже мистецтвознавці, академік архітектури Віктор Чепелик, народознавці Василь Скуратівський і Володимир Плачинда, філософ Мирослав Попович, літературознавці Дмитро Наливайко і Вадим Скуратівський. Ми друкували україніку, перекладену з інших мов, скажімо, статті Олександра Архипенка. Серед наших «відкриттів» також «хутірська філософія» Панька Куліша, трактати Олександра Богомазова й Омеляна Пріцака. З часом «білих плям» ставало менше й менше, важче було здивувати читача, і ми почали надавати перевагу текстам наших сучасників, які виступають уже не як коментатори, а як автори.

— Як було забезпечено матеріальний бік справи?
– У той час на пострадянському просторі почало гуляти «золото партії». Частина цього «золота» потрапила до рук одного діяча (зараз це яскраво антиукраїнська постать, а тоді він загравав із прогресивними силами). Під роздачу «золота партії» ми ухопили й собі частину – за послуги, за зв’язки; це був ситуативний бартер. У 1992-му ми видали перше число альманаху. Наближався рубіж тисячоліть, і це здавалось чимось значущим – так виникла назва «Хроніка – 2000» (потім у нас цю ідею «поцупила» одна відома газета). Перші номери «Хроніки» супроводжувала «Бібліотека “Хроніки – 2000”», яка мала продовжувати справу «Українських пропілеїв». Так вийшли «Баснословіє» Якова Головацького, «Про Скіфію» Геродота Галікарнаського, «Історія слов’янства» Миколи Костомарова, «Чужинці про Україну» Володимира Січинського, «Історія української культури» Івана Огієнка.
Було мало грошей, а потрібно було годувати працівників; а коли приходили гроші, назрівали перевороти знизу: в психологію проникали нові віяння «дикого Заходу». Тоді доводилось прощатися з людьми, які не витримували випробування грішми, голодом, славою. Це три найважчі випробування.

Коли я працював у АП за президентства Леоніда Кравчука, єдина моя умова була – утримувати «Хроніку», і з користю для справи я використав своє становище. Але разом із падінням Кравчука від мене відмовились мої спонсори. Тоді ще вистачало енергії й віри! Я зібрав рештки наших «недобитків», і ми подали заявку до фонду Сороса. Отримали грант на двадцять тисяч доларів – величезні на той час гроші. Потім я знайшов нові можливості фінансування через своїх друзів юності, альпіністів (які з Дніпропетровська перебазувалися до Москви, де стали великими цабе). Але, давши кошти, з часом вони мене спробували контролювати. Тоді я вперше зіткнувся з проблемою інтелектуального рабства. «Хроніка – 2000», яка започатковувалася як вільне видання, наштовхнулася на дуже небезпечні рифи. Нинішня підтримка з боку Анатолія Толстоухова, на щастя, таким контролем за змістом не супроводжується.

— За якими напрямами розвивається «Хроніка – 2000» тепер?
– Коли виникли проблеми виживання, ми дещо змінили модель: почали робити тематичні випуски. Так сформувалися напрями роботи, під які легше було діставати кошти. По-перше, місце України в культурному просторі світу (Україна – Франція, Україна – Грузія, Україна – Ізраїль, Україна – Чехія і останній випуск цього типу – польський). Другий напрямок – регіональний («Крим крізь тисячоліття», «Черкаський край – земля Богдана і Тараса», «Дніпропетровськ – виміри історичної долі», «Київ – свята земля» тощо). Третій – випуски, присвячені видатним особистостям (Володимир Вернадський, Петро Могила, Святий Володимир, Михайль Семенко, з останніх – «Невідомий Драгоманов», «Невідомий Куліш»). Крім того, виходили й тематичні номери – «Право і культура», «Поезія українського парку», або двотомник «Україна – філософський спадок століть», де ми ввели до наукового обігу спадщину тих науковців, які досі були маловідомі в Україні, зокрема діаспорних і російськомовних, які працювали в Україні.
Наприклад, великий вплив справив на розвиток філософської думки в Україні викладач Харківського університету Йоган Шад, який товаришував із Гегелем. Цікава також школа українських богословів, які виховувалися у стінах Київської духовної академії, і праці яких ми вперше надрукували в «Хроніці» – Козлов, Аскольдов, Богдашевський, Ліницький. Київська філософська школа – Юркевич, Бердяєв, Шестов, Шпет, Асмус, Зінківський, Кістяківський, Гіляров – які імена! Будь-який випуск не був прохідний. У кожному були свої надзвичайні відкриття, і в кожному публікувались якісь пам’ятки, гідні того, аби носії цієї культури знали про них. Ми вперше надрукували праці Юрія Немирича, який загинув від рук козацької черні – це був справжній європеєць часів Богдана Хмельницького, такого рівня постать, як Пилип Орлик. Надзвичайно цікаво було робити «Книгу душі» Петра Могили, що є переспівом «Наслідування Христа» Фоми Кемпійського – ця книга витримала стільки перевидань в Європі, як, напевно, лише класики марксизму-ленінізму.

— «Хроніка – 2000» у нинішньому вигляді Вас задовольняє цілком і повністю?
– Я б хотів видавати такий український журнал, як «Золоте руно», що виходило в добу Срібного віку: кольорове видання півметра на півметра, ілюстроване від початку до кінця. Але жоден з яскравих глянцевих журналів, які мені відомі, довго не жив, а ми – довгожителі, виходимо вже двадцять років.

— Тоді наостанок запитання про іншого довгожителя – видавництво «Український письменник», яким Ви нині керуєте. Яким напрямам видавничої політики надаєте перевагу?
– Ми є видавництвом Національної Спілки письменників, і тому наше профільне завдання – видання художньої і перекладної літератури. Потенціал української літератури настільки високий, що видавництво, друкуючи твори членів Спілки, може не опускатись не те що до найнижчого рівня, а навіть до середнього. В серії «In corpore» ми видаємо класиків сучасності – Броніслава Грищука, Анатолія Дімарова, на підході книжки Юрія Щербака, Романа Іваничука, Івана Білика. Думаю, запит на ці книжки впевнить Спілку в необхідності належного фінансування. А зараз, оскільки нам потрібні кошти для розвитку,
ми шукаємо їх деінде – співпрацюємо з кількома інституціями, іноді видаємо самоплинні рукописи, якщо вони відповідають нашим видавничим вимогам. Доводиться не так розвивати, як захищати, і енергії на захист витрачається значно більше, ніж на розвиток.

Розмовляла Ольга Михайлова

Джерело: ЛітАкцент