Лариса Скорик: Мені соромно, що якісь верстви населення України можуть мати таких лідерів

До редакції інтернет-видання Новости Украины – From-UA у гості завітала громадський діяч та архітектор Лариса Скорик. Вона зробила короткий екскурс у минуле для розуміння того, кого нині в Україні можна називати інтелігентами, та поділилася своїм бачення відносно Євромайдану. Що це за феномен та звідки він узявся, пані Скорик з одкровенням розповіла нашим читачам та глядачам.

Гаврик: - Пані Скорик, чому, на Вашу думку, партію «Свобода» очолюють якісь дивні персонажі: які мають або мали проблеми із біографією, законом, мораллю, етнічним походженням?

Лариса Скорик: - У нас дивних осіб багато. Я взагалі нею не цікавлюсь, тому що я належу то тієї частини галицького суспільства, яке цінувало інтелігентність. Мені не імпонують ні керівники, ні жаргон, ні сумнівна патентована патріотичність цієї партії.

Георгій: - Українська інтелігенція – це хто? Вона взагалі нині є? Чому Ви зайняли таку провладну позицію, не боїтесь бути маргіналізованою? Переважна більшість українських інтелектуалів проти нинішньої влади?

Лариса Скорик: - Ви знаєте, відносно інтелігенції: інтелігенти у нас називаються інтелектуалами, а у нас інтелігенція повинна мати, я би сказала, трохи інший ухил – на моє глибоке переконання, повинна характеризувати почуття абсолютної чесності. А всі ті «інтелігенти», про яких сьогодні говорять – це були люди, які вірою і правдою служили радянській філософії, радянським критеріям, радянській ідеології, носили партквитки і т.д. і т.п., але Бог з ними, це вже на їхній совісті. Україна перетерпіла декілька тяжких етапів, які зробили все для того, щоб у нас не склалася інтелігенція, яка мала б декілька поколінь. У свій час Василь Стефаник у своєму листі до Соломії Крушельницької писав, що наша інтелігенція ще дуже маленька (він писав про галицьку інтелігенцію). Хочу вам сказати, що як тільки ця інтелігенція почала наростати, то сталися трагічні події після Першої світової війни – після ЗУНРу, після 1919 року, коли Польща повела себе дуже не демократично, а Ліга Націй повела себе теж специфічно – тому що утворення Західноукраїнської республіки і створення уряду цієї республіки було абсолютно легітимним. Австрія передала свої повноваження, і західноукраїнський уряд перейняв у вигляді абсолютно європейських практик управління Галичиною. Але поляки повели себе ганебно: прислали сучасну 80-тисячну армію, озброєну у Франції (армія Галєра) – це знають всі, хто цікавився долею Галичини. І ця армія боролася проти тих, хто за свої права боровся в Україні. А це були майже необізнані у військовій справі люди невеличка сила, що була придушена. А цивілізована Європа навіть і не зойкнула і не сказала ані півслова про те, що тоді відбувся абсолютно неправовий акт захоплення Галичини і знищення її права на автономію і свій уряд. До речі, прочитайте Ярослава Дашкевича: він пише про те, що то був абсолютно законний уряд, а Польща себе повела, як то кажуть, окупаційно. А що після цього? Почалися інтенсивні переслідування інтелігенції, яка тільки-тільки почала наростати. В 1923 році Ліга Націй передала Галичину Польщі. Правда, були сподівання, що Польща надасть відповідну автономію Галичині. Це було проігноровано, і Польща під керівництвом Пілсудського вела себе таким чином включно до пацифікації. 1930 рік був жахливим роком – ще ж назвали так іронічно – «умиротворення» українського населення, яке обстоювало своє право хоча б навчатися рідною мовою. Бо на всю Західну Україну було аж чотири школи, в яких можна було проводити навчання українською мовою. Про вищі навчальні заклади і нічого було й говорити. Тому, в знак протесту наші студенти та батьки поїхали до Відня і до інших місць, щоб вчитися зовсім чужою мовою, тому що власною їм не дозволялось. А скільки сіл було спалено? Так звана пацифікація проходила серед сільської інтелігенції – священиків, лікарів, вчителів: вони зазнали ганебної моральної і фізичної наруги. Спалили 450 сіл, проте мало хто про це згадує. Тому казати про те, що українська інтелігенція мала скластися на Галичині, дуже важко, бо потім прийшли загони НКВС. І ви знаєте, 1939 і 1940 рік зробив із залишками цієї інтелігенції приблизно те саме, що й зробили поляки підчас «пацифікації», навіть ще гірше – людей просто розстрілювали. Підрозділи кавалерії НКВС били дітей, у тому числі 8-річних – вони отримували 25-30 тяжких ударів. Ми знаємо, як все це відбувалося, і ми знаємо, скільки гинуло інтелігенції, коли прийшло НКВС – перше нищення, а друге – після Великої Вітчизняної війни. Після неї українські інтелігенти були вже розбиті. Із прізвищ і родів, таких, наприклад, як Барвінські, Білинські, Коржинські, Бертрами, Добрянські, Цимбровичі практично нікого не залишилось – тільки скалки. Так, композитора Барвінського, коли його вивозили до Сибіру, він помер у дорозі, і його по дорозі десь викинули. І ніхто досі не знає, де і в якому вагоні скінчилося його життя. І коли мені говорять, що на Галичині є інтелігенція, то, даруйте, мені здається, що заскоро про це казати, бо міста після цих жахливих подій, особливо Львів, були наводнені людьми, що приїхали зі Сходу (люди високого ґатунку – і лікарі, і професура). Проте, все ж таки, міста були наводнені народом навіть не з передмість, а з глибоких сіл. І серед них проводилася відповідна робота. Те, що робили 70 років на Східній Україні, за 50 років зробили в Західній Україні. Отже, вже ця інтелігенція була категорично прорадянською і такою вона і залишилася. І як би не казали про те, що вона страшенно патріотична, я їх всіх знаю і знаю про їхній поганий спадок. Тут прозвучало запитання про моральні критерії тих людей, які належать до тієї чи іншої партії – «Свободи» та інших. Я теж маю величезні сумніви щодо них, оскільки я знаю, скільки було створено стукачів і агентури серед тих, яких огульно назвали українською галицькою інтелігенцією останніх періодів. Що стосується східної інтелігенції, то я скажу вам так: у мене в комп’ютері є тисячі імен, митців, літераторів, художників, які були знищенні в 1937-1938 років. і лежать у Биківні. Там поховано всього 120 тисяч людей – в основному це була інтелігенція. Там лежать люди не тільки українського, а й німецького, польського, єврейського походження, здебільшого та, як я вже казала, наростаюча інтелігенція, яка не відбулась, і діти їх не народились. Інтелігенція не створюється в одному поколінні. Тому я дуже сумнівно ставлюся до тих, які себе огульно називають українською інтелігенцією. Безперечно, є окремі особи, але як тут не згадати Івана Франка і його «Дещо про себе самого». Я всім раджу прочитати цю невеличку сповідь людини, яка поклала все своє життя на те, щоб піднести свідомість українського народу. Отже, він написав такі слова: «Не люблю русинів (тоді поляки не дозволяли вживати слово «українці», вони називалися «русинами»), так мало знайшов я серед них справжніх характерів, а так багато дріб’язковості і тісної глупоти, дволичності, людського егоїзму і пихи, що дійсно не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю між ними декілька світлих особистостей, чистих і гідних великої поваги, але ці винятки, на жаль, підтверджують загальний висновок». Треба не бути таким самозакоханим, треба бути самокритичним. Ті, що розповідають, що я дотримуюсь якоїсь провладної позиції – глибоко помиляються. Я дотримуюсь антиагентської та антистукачеської політики. Коли через два роки я вийшла із НРУ і з Народної ради у ВР, коли я побачила, що там діється і хто там домінує, то я тоді голосно сказала: «Я виходжу, тому що стільки стукачів в одному місці – це забагато». І я нічого не боюся, тому що я знаю, де в Україні є маргінали, а де є ті паростки інтелігенції, котра може колись станеться в Україні, на що я маю велику надію.

Києво-Поділ: - Пані Ларисо, як Ви ставитеся до Євромайдану у Києві? Що Ви думаєте про його політичних лідерів – Кличка, Яценюка та Тягнибока?

Лариса Скорик: - Мені навіть соромно казати, що якісь верстви населення України можуть мати таких лідерів. Невже це лідери? Взагалі, мені соромно, з яким обличчям постає перед світом Україна. Європа могла би бути менш фальшивою та більш справедливою і хоча б хоч трошки «фізіономістичною», щоб по фізіономіях визначити, хто ці лідери української опозиції. Мені від всього цього дуже сумно. Щодо Євромайдану, то опозицію певним чином характеризує те, що вона перетворила в такий смітник центр Києва і думає, що так повинна виглядати опозиційна діяльність. Я ж це все пережила в 2004 році, а зараз вони хваляться, що люди щодня випивають, здається, 50 тисяч літрів чаю. Я, як архітектор, знаю, що таке водопостачання і водовідведення, і хочу спитати: куди відводяться ці 50 тисяч літрів чаю? Це брудно і дуже погано пахне, в прямому і переносному розумінні.

Саша: - Сколько времени уйдет на восстановление города после Евромайдана?

Лариса Скорик: - По часу не можу сказати, але в грошах – це дуже великі суми. І це все відбувається в той час, коли рахується кожна копійка, в той час, коли у нас такі труднощі з реконструкцією головного музею Тараса Шевченка до його 200-річчя і такі труднощі зі святкуванням цього 200-річчя взагалі. Мені так шкода, що ми такі абсолютно політично неосвічені і живемо тільки емоціями, не думаємо, а живемо по принципу «вірю-не вірю», «подобається-не подобається», «люблю-не люблю». Це хіба можливо? Це перша причина, а друга – те, що з’являються такі опозиційні «лідери». Україні потрібні адекватні особистості. Це в першу чергу. А у нас повно неадекватних, і це просто катастрофа. З нашою історією ми не дуже щасливе і не дуже нормальне суспільство. Вважається, що в кожному благополучному суспільстві є 17% так званого психічного маргіналу, і я боюсь, що у нас цього маргіналу набагато більше. Як казав професор Преображенський, «розруха починається в головах», і лідер ВО «Свободи» повинен зізнатися, що він не так вже й давно повинен був їхати на ПМЖ в Ізраїль. А після того, я к йому відмовили, він підняв націоналістично-«патріотичні» прапори і почав кричати: «Геть жидів і москалів!». Це ми колись проходили. Проте я знаю про такі факти абсолютно достеменно і хай пан Тягнибок позивається до мене, якщо хоче. Це був 1995 чи 1996 рік, точно не пам’ятаю, але точно вже до 2000 року.

Кирилл: - Лариса Павловна, когда Украина сможет не зависеть от России ни морально, ни физически? Спасибо.

Лариса Скорик: - Що значить «не залежати від Росії»? Не мати ніяких стосунків з нею? Тоді від Зеленого Клину аж до Владивостоку, через Урал, Москву і Петербург треба виселити всіх українців, що живуть там і діють і в політиці і в культурі. Якщо сьогодні ви станете в Москві і в тому ж Санкт-Петербурзі питати прізвища росіян, то більшість з них закінчується на «-енко». І кричати про те, що російська культура відрізняється від української, білоруської та навіть грузинської неможливо, тому що тоді люди творили на єдиному просторі Російської імперії. Достоєвський – поляк, але російський письменник. Гоголь – абсолютно етнічний українець, який писав російською мовою, і Шевченко, до речі, писав російською – для того, щоб його могла читати більша кількість людей. І ніякого антагонізму він до російської мови не мав, так само, як і не мав його до польської. Писав, з одного боку, про ляхів, а всі творили в одному середовищі. Люди справжні, люди честі розуміють, що абсурдно стверджувати про те, що ми не маємо спілкуватися з Росією. З якої рації я маю віддавати ту велику частину російської культури, яка створена українцями, яка створена іншими людьми, як кажуть, тодішніх окраїн? Це був синтез тих культур. Подивіться, скільки було художників, скільки авангардистів потужних! Безліч прізвищ. Взяти хоча б Малевича, від якого кожну мить зітхає Європа. А сам же він з України. Я не можу зрозуміти: що, російська культура нам не належить? Належить! Тоді чому ми маємо від неї відмежовуватись? Так само було і в Австро-Угорській Імперії, коли всі ті окраїни творили в культурному ключі. І це є нормальний хід подій, тому що культура ніколи не може розвиватися герметично – вона розвивається, коли вона спілкується з іншими культурами. Я також не розумію, що значить «фізично і морально залежати»? «Фізично» – це як? Абсурд, панове.

Жмен: - Ваше ставлення до повалення пам’ятника Леніну на Бессарабці?

Лариса Скорик: - Знаєте, я цей пам’ятник не помічала. Він собі стояв в центрі, бачила, що комуністи поставили палатку, після того, як побили голову пам’ятнику. І я вважаю, що знесення його – це і є рівень наших, пардон, політичних лідерів: боротьба зі статуями так нагадує мені матросиків 1917 року. Хай би собі вистояв ще деякий час, а потім його б можна було перенести тихо і спокійно у заповідне місце для реліктів радянської доби. А зробили так, як свого часу більшовики, котрі в Олександрійському саду (а тепер це парк Шевченка) звалили статую царя – так само тягли і волокли, але не розбили, тому що, по-перше, він був бронзовий, а по-друге – його потім поставили у дворі Музею російського мистецтва. І він стоїть до сих пір. Так можна було б зробити з пам’ятником Леніну, але у тих людей навіть і паросток інтелігентності немає.

Іvan_luxobor: - Добридень, пані Ларисо! Як Ви вважаєте, сьогодні ЛЖІ побільшало чи поменшало, порівняно з виборами президента і Майданом 2004 року? Чи, можливо, якість тої лжі змінилася: вона стала витонченішою або, навпаки, ще брутальнішою? Дякую.

Лариса Скорик: - Я би сказала, що це друга спроба повалити Україну в повному розумінні цього слова: розділити, роздерти, розшматувати. Я до подій 2004 року одразу висловила своє ставлення. До речі, Януковича я вибрала для себе сама у 2003 році, коли він був прем’єром при Леонідові Кучмі. Можливо, ви пам’ятаєте той час, коли наша економіка своїм приростом ВВП, який збільшився на 13%, обігнала всі європейські країні на нечуваний коефіцієнт. А для мене це було надзвичайно важливо. Я хочу Україну і я знаю, що ця держава нам далася легко – можна сказати, впала в руки – тоді, в 1991 році без крові. З особливим пієтетом я ставлюся до першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука (він тоді ще був головою Верховної Ради), коли він філігранно проводив Україну через розмаїття посягань на її незалежність. Проте, я ще дуже добре пам’ятаю, як на Заході вирішили, що все – пора кінчати з такими успіхами України, що так не може бути, і тоді почалася «Україна без Кучми!», почався 2004 рік – ви пам’ятаєте, що тоді творилося. А це діялось для того, щоб зробити дострокові вибори, бо якби вони були строкові, без Майдану, то, напевно, все було би інакше. Ми якісь такі, знову ж таки, цитуючи Івана Франка, пихаті. І це наш великий гріх. Поки ми цього гріха не позбудемося, нам буде тяжко будувати Україну. Я іноді сумніваюся, чи спроможні українці збудувати цю державу самі. За якихось 22 роки від проголошення незалежності – а незалежність треба творити в поті чола – відбуваються вже дві такі нікчемні, антидержавні, антиукраїнські акції, Майдан-2004 року і Євромайдан нинішнього року. Я розумію, чому майже вісім століть ми не мали держави, хвалячись тим, що ми знаходимося в центрі Європи – ми, чисельна і достатньо розвинута нація. Тому, що кожен бачить Україну на чолі з собою. І хай сьогодні Господь нас захистить від теперішнього абсурдного опозиційного тріумвірату. Я сама генетичний державник. В свої п’ять років ми з татом, як то кажуть, політизували: тато зі мною обговорював політику, мама була зайнята своїми справами, як і тато, зрозуміло – треба було виживати. І вже в п’ять років, ще в той страшний несамовитий, особливо для Західної України, сталінський час, я була переконана, що українській державі треба бути. Тоді хтось би обізвав таких як я абсолютними придурками: тоді був розпал НКВС-ного терору. Проте, ми з татом знали, що незалежна Україна буде створена, він дожив до цього моменту, а мама, нажаль, дуже рано померла. В 16 років на мене вже була заведена справа в КДБ, а я тобі була на другому курсі, тільки отримала паспорт, бо я в 14 років, минаючі усілякі комсомольські шори, поступила до інституту саме тільки завдяки власному вмінню та величезному бажанню бути архітектором. Мої документи не хотіли приймати, збиралась спеціальна комісія, я на комісії виступила достойно і мені сказали, щоб я поступала. Все що я знала, я говорила відверто. І серед своїх друзів я знаю, хто був приставлений до мене, один з них на п’ятому курсі мені зізнався, він бідний потім по розподіленню поїхав у Середню Азію, надіявся, що втече від КДБ, але не вдалося. А потім уже, коли я стала народним депутатом, тому що у час, коли нашим КДБ керував УРСР, бо ми в 1990 році прийняли декларацію про державний суверенітет, яка стала основою нашої української конституції, це було 16 червня 1990 року, прошу запам’ятати, бо це якось не згадується, але це сталося, і це було. Так от тоді я мала розмову з Галушко, то він мені як депутат представив 22 томи кадебістської писанини на мене, включаючи мій донецький період, бо мене після закінчення інституту, як неблагонадійну, відправили в поселок Рудний Карагандинської області, я відмовилася категорично, розуміючи, що цього не можна робити, то я сказала, що посилайте мене краще в Сибір або куди завгодно архітектором. Ну і після того мене відсторонили від дипломної роботи і проектування. А за два тижні за мене вставився парторг в Політехнічному інституті Лев Пристанський, з яким ми вели цікаві розмови на семінарах по філософії (а я цікавилась нею з 12 років, Шопенгауера тоді я прочитала всього). Бо він коли дізнався від моєї приятельки про це, зайшов в кадебістський деканат та сказав: «Що ви робите? Це найкраща студентка! А ви так себе ведете. Навіщо ви відштовхуєте людей?». Тоді мені дали можливість захистити диплом, але мене все одно послали в Донецьк, на місце висилки. Вся родина батька була виселена свого часу в Рудний після війни, ну і мене туди хотіли послати. Я поїхала в Донецьк, і зовсім не жалкую, там я відбула роки молодого спеціаліста і познайомилися з прекрасними та справжніми інтелігентами, які рятувалися там, бо Донецьк – це було політичне місце, де можна було політичним в’язням, яких звільняли через 20-25 років, можна було прописатися і жити. Там ця інтелігенція почала поступово виходити із шахт на поверхню, і там я вже зустрілася з репресованими архітекторами, там був благодатний Геллер, який був керівником тієї майстерні, де я працювала молодим спеціалістом. Тому не треба мені розповідати всі ці кошмари про Донецьк, бо я бачила, які там є достойні люди, і з ними і подружилася і приятелюю по сей день, правда там був великий інтернаціонал, там були люди з різних куточків Радянського Союзу, від Прибалтики і до Кавказу. І я знаю, що Україна може бути тільки єдиною. У нас вдома в Галичині завжди був культ великої країни, батько моєї матері Володимир загинув в боротьбі за УНР, а молодший його брат Василь разом зі своїм другом Романом Луцейком були розстріляні поляками за оцю українську національну свідомість. Це була велика справа і про це писали навіть емігрантські газети, але що з того? На українську долю тоді не зглянулися ні разу аж включно до пакту Молотова-Рібентропа, ніхто навіть і не згадував про те, що Україна має дуже некомфортні умови в умовах Речі Посполитої, до речі тоді вона заборонила називати Галичину Галичиною, тоді це називалося Малопольська, так як Україна в Росії називалася Малоросія. І мені дуже дивно, що сьогодні такий страшний пієтет, що нібито Польща була нашим вічним приятелем. До речі вся та Волинська трагедія – це відголосок страшної пацифікації 1930-1931 років, яка діялася особливо по селах. Кожна реакція має свою причину, і це треба збагнути. І коли я, будучи народним депутатом, розмовляла дві години зі Збигневим Бжезинскьким (а це людина далеко не дурна, політично, що називається, дуже обтесана, це ж він автор Великої шахівниці) в польському посольстві на річницю незалежності в Польщі, він тоді сказав мені, що Польща зробила дуже багато помилок стосовно України. Пардон, але може вона і зараз робить помилки стосовно України? Я пам’ятаю це гасло, яке весь час було в Галичині, поляки тоді постійно стверджували: «Польська од можа до можа, тобто від Балтійського до Чорного моря». Треба все знати: в історії, в політиці, нема маленьких і дрібненьких деталей, там все треба знати, все треба вміти вибачати, як писав Костомаров: «Живий хай про живе думає», тобто не про минуле, а про майбутнє, треба думати про налагоджування майбутніх стосунків з усіма сусідами. Бо це нонсенс якийсь: чому ми цікаво не беремо на озброєння доктрину Канади, яка під боком у США, сильної, могутньої держави? І крики про те, що Росія зараз нас поглине – це смішно, бо Росія уже не та, хіба ви будете поглинатися, якщо хтось багато заплатить. Мені вистачить цих неурядових фондів із Заходу, які є в Україні, і я знаю, чим вони займаються. І дуже добре знаю, чим займався Freedom House (Адріан Каратницький та Надія Дюк, я їх особисто знаю, і познайомилася із ними в 1993 році, як із з Катрін Клер Чумаченко в 1990 році, коли вона ще тільки входила в роль тієї легенди, яка прийшла за нею в Україну). І це все речі мене категорично переконують: Україна є дуже потрібною, це є територія в інтересах Сходу і Заходу, а я хочу, щоб українці інтегрувались ні на Захід і ні на Схід, а інтегрувалася для свої власних інтересів у світ, щоб ця країна працювала і з країнами Заходу, і з країнами Сходу. Я маю велику надію на співпрацю з Китаєм, мені дуже приємно, що сьогодні в нашому інституті вчаться китайці, це прекрасні студенти, талановиті, дуже працьовиті. Я і вважаю, що з Китаєм у України є велике майбутнє, у взаємодіях і у праці, бо ретельність і вміння працювати, яке нам так потрібне, ми скоріше отримаємо на прикладах китайської інвестиції в Україну і тих спільних проектів, ніж якихось таких ефемерних проектів, які нам обіцяв Захід і жодного поки що не здійснив.

Денис: - Насколько изменилась градостроительная политика Украины со времен Царской России, можно ли говорить о неких этапах!? Как сегодня в Украине строятся города?

Лариса Скорик: - Про Царську Росію нічого говорити, тому що Україна тоді була провінцією. І те, що називають київським стилем, називають провінційним класицизмом. Те, що стосується містобудівної політики, то весь мій позаминулий рік пройшов на громадському обов’язку написати закон про регулювання про містобудівної політики. Цей закон я вистраждала, він є реформаторським, він підняв Україну, і Світовий банк цього року поздоровив нас, тому що він підняв Україну на 28 пунктів у рейтингу полегшення веденні бізнесу. Бо будівництво – то є дуже великий бізнес, просто нас криза так кинула, що воно в 2009 році впало до таких мізерних об’ємів. Так от власне ми цим законом полегшили неймовірну кількість дозволів, а це все за відповідну мзду, бо в нас люди звикли, що всюди потрібно платити хабар і всюди його треба брати. Це вже у нас ввійшло в кров, це на всіх рівнях, всюди, куди тільки не глянь, це вже якась риса характеру, яка склалася на цій частині 1/6 земної кулі. І також я особливо стою за те, щоб в Україні був запроваджений зонінг, про який я вже 10 років говорю. Я і його напрацювала, поки що він вийшов у вигляді настанов, Міністерство будівництва дуже сприяло тому, щоб той наш містобудівний закон отримав світ. І дуже вдячна пану Ісаєнку, що він тоді підтримав наші ініціативи. Також над ним працювала Конфедерація будівельників, але я мушу сказати, що я там напрацювалася, мабуть, більше всіх. Так от містобудівна політика – зовсім інша, єдине, щоб на місцях цей закон виконували. Нам ще просто треба привчити людей виконувати закон. І якщо у нас буде прийнятий зонінг, як закон, а в нашому законі це вже прописано, що зонінг має бути розроблений в населених пунктах України до 1 січня 2013 року – на жаль, цього не сталося, відклали, а я не хочу щоб його відкладати, я хочу, щоб вже до 2014 року зонінги були таки справді розроблені, і, як закон, містобудівний зонінг став керівним. Тоді говорити про корупцію у галузі будівництва і проектування не доведеться, тому що все буде заздалегідь занесене в електронні носії, і ви, будучи в будь-якій частині світу, зможете знайти ту ділянку, яка визначена в зонінгу з усіма параметрами, в Києві чи в будь-якому іншому населеному пункті: що там можна будувати, якої функції, якої поверховості, містобудівної міцності. І ви тільки берете і платите офіційно за те, що ви берете ці документи, вам видають містобудівний паспорт і кінець. І це мусить бути зроблене, я докладу всіх сил, щоб цей зонінг нарешті був, я бачу, як страшенно його не хочуть всі чиновники, особливо нижчих ланок, тоді втрачається можливість отримати неофіційну мзду. І те наш закон скоротив можливість отримання неофіційної мзди як мінімум на 60%. Ще 40% залишилося – а це тема монополізації енерго- і водоканалів, які повинні давати свої технічні умови безпосередньо замовнику в зонінг, і вони залишаються без навару. І це правильно, бо вся земля має продаватися на аукціонах, лоти мають бути залотовані, і все це у нас прописано і продумано. Я дуже тяжко працювала, бувало, що я в дві годині ночі, це було позаминулого року, виходила з Кабміну, де засідала наша робоча група, коли ми працювали над цим проектом містобудівного регулювання. Так що де та Царська Росія і наш закон – різниця є, тільки треба виконувати закон. Мені здається, ті проблеми, які почалися в Російської імперії, великою мірою заклав Петро І своїм указом, коли йому дали на підпис документ відносно жандармерії, щоб покласти на річну заробітну платню стільки-то рублів. І він тоді написав від руки: «У него есть власть и оружие. Никакого жалования!». От вам і причина всяких розмаїтих корупцій.

Оксана: - Ларисо Павлівно! У Вас, напевно, особливо «кричить» душа, бачачи, що твориться? Як Ви думаєте, чому Київ, столицю, дійсно красиве місто (можливо, суб'єктивно, я киянка) дозволили розшматувати, зґвалтувати, принизити? Я у відчаї, я тут проживаю і мені немає куди йти! Дуже боляче! Спасибі!

Лариса Скорик: - Це найстрашніше, коли до голосу приходять плебеї. І те, що робиться на Майдані, – це фактично мітингування плебейства, в повному розумінні цього слова, так було і в 2004 році. Так як Іван Франко, я знаю окремих особистостей, але не на Майдані. Тому якщо плебей приходить до голосу чи в 1917 році, чи в 2004 році, чи в інших роках, як казав Микола Міхновський: «Найкраща річ у світі – це вбивати українську державу». І те, що відбувається на Майдані, – це антиукраїнська, антидержавна, антикиївська, антиестетична, антиетична акція, якщо це взагалі можна назвати акцією. Я б сказала, що це безтямне паскудство. Я співчуваю цим мешканцям і цим киянам, які бачать, що там діється, тільки подивитися на ці інсталяції, на ці барикади, та хто дозволив, як можна? Як треба не любити Київ, як треба не любити свою країну? Все життя з малесенького я знала, що не можна кинути папірець на вулиці, що треба його нести до першої урни. А там що діється? Сморід! Перетворити в такий страшний великий нужник все навколо центру – це ми все проходили в 2004 році, коли цокольні граніти були пописані непристойними графіті, і не можна було відчистити, і скільки грошей на це пішло. Я не знаю, як він може жити при цьому Майдані. Тому що чи була влада чи ні – ради в центрі не можна було дати ніякої. Правда, виходиш за межі цього нещасного Хрещатика, і життя точиться своєю колією. А на Майдані всі, як в трансі кричать «Слава Україні – героям слава!» (як в 2004 році кричали «Ющенко – так!»), але які там герої, що вони знають про Україну взагалі, і що вони знають про героїв справжніх радянських? Попову я симпатизувала, бо він дуже інтелігентна, освічена людина, а це завжди приємно. Я не можу нічого говорити зараз, поки не закінчилося слідство – тому що, я вважаю, що в кожному такому випадку, коли когось звинувачують, треба дочекатись до кінця розгляду всіх звинувачень. Це те, що стосується Олександра Павловича і те, що стосується Володимира Леонідовича Сівковича. То я вважаю, що слідство – це не моя справа і має бути безсторонньо розглянуте об’єктивно все те, що відбувалося – хто кого і на що інспірував. Це ще загадка за трьома запитаннями, які не нам судити поки ми не знаємо, як цей процес розвивається. А те, що стосується «без градоначальників», то без них ніколи місто не буває довго, воно завжди знаходить градоначальника. Але зараз йдеться про те, щоб з Києва нарешті забралася ця шпана. І неважливо, звідки вона приїхала, чи то з моєї Галичини, яку я маю право критикувати, тому що я в п’ятому поколінні галичанка на відміну від багатьох тих, хто приїхав з Галичини і не вміє говорити українською мовою тут на Майдані. Так що не треба мене зомбувати, бо мене не прозомбуєш, мене Совєти не могли прозомбувати, так і не зможе проплачена так звана псевдоопозиція. Ніколи. Бо як казала Крушельницька, «я своє серце лікую головою», я ніколи не дозволяю емоціям отримати верх над інтелектом. А особливо в політиці.

Ірена: - Доброго дня, шановна Ларисо Павлівно! Вітаю Вас з Святом Миколая! Чого б Ви побажали українцям? Дякую)))

Лариса Скорик: - Це свято мого дитинства, родинного тепла, і хоч це дитинство припадало на тяжкі, післявоєнні, сталінські репресивні часи, але все одно була родина, де всі одне одного любили, де були теплі стосунки, але ми завжди готували для своїх батьків подаруночки під подушку, але для себе ми були свято переконані, що саме Святий Миколай їх приносив. Це дійсно чарівне свято, і я маю надію, що Святий Миколай зглянеться над тою нашою, такою нерозумною дитиною, Україною, і кожному під подушку покладе відповідний за величиною пакуночок здорового глузду. Щоб від Святого Миколая українці отримали відчуття любові до країни, яка не вартує того, щоб над нею так знущалися, як над нею вже два рази знущаються за початок нашої державницької історії, бо це тільки початок. Як можна собі таке уявити? Щоб у 2004 році на 13 році проголошеної незалежності сталося бажання поділити Україну, і морально, і географічно. Тому що я не вірю в такі страшенно дружні стосунки між парламентарями і людьми, які ставлять намети на Майдані. Я теж можу поїхати та поставити намет, так як я проти одностатевих шлюбів, які сьогодні узаконені у Європі, я вважаю, що це содомський гріх. І я вважаю, що ніхто ще не дожив до того, щоб корегувати Біблію, на моє глибоке переконання. І я вважаю, що я маю повне право приїхати до Європи, на якусь центральну площу, і поставити намет разом з моїми однодумцями проти сторонників одностатевих шлюбів – хіба вони будуть задоволені цим? Я хочу, щоб ми були здоровою нацією, але содомський гріх був і залишається одним із найтяжчих гріхів у християнстві. Хай кожен має свій гріх і сам спокутує його перед Богом, як може, але навіщо це вводити в ранг «добродетели»? І тут щось з Європою не те. Я не настільки зашорена. Якщо ти зорієнтований одностатево – то будь ласка, але навіщо як це вводити в ранг законодавчих ініціатив? Бо людських гріхів є дуже багато, і не треба всіх їх вводити в норму. Я думаю, що те, що сьогодні Європа так поступила в стосунку до України, вона показала нещире ставленні до неї. Пардон, та це є правда, я можу сказати це з будь-якої трибуни в будь-які європейській країні. Так воно є. Її вона цікавить як територія, а не як самостійна держава. Я не скажу, що ми Росії дуже цікаві, як самостійна держава, але Росія вже розуміє, що і вона не та і ми не ті, бо ми вже держава, а не республіка чи провінція. Ми вже будемо відстоювати власні інтереси. Що я не пам’ятаю, як у нас у Верховній Раді Маргарет Тетчер агітувала нас не сепаруватися від Москви, це вже коли ми проголосили декларацію про державний суверенітет України? А що я не пам’ятаю як тато-Буш прилетів швиденько того ж самого року і просив теж не сепаруватись від коханого Горбачова, бо це дуже небезпечно. Зрозуміло, тому що Об’єднані Штати Євразії під керівництвом одного Горбачова були куди вігиднішими, тому що енергетичні ресурси Середньої Азії та Кавказу, та і величезного Сибіру залишалися б в одних руках. А з одними руками та з однією головою завжди легше домовитися, ніж з багатьма президентами незалежних держав. І це мені було ясно, з 1990-го року я прекрасно знала, як Захід хоче нас бачити незалежною державою. Вони собі маленьку Прибалтику, державу без ресурсів, яка нічого не вирішувала, проголосили незалежною, бо це для них був простий політичний акт. Я тоді написала в Америку статтю, яку надрукували в американській газеті: я розібрала виступ тата-Буша у нас в парламенті, цитуючи Шевченка та норми американського закону. Так я там достатньо «нелицеприятно» відізвалася про політику великих держав Великобританії і США в стосунку до нашої незалежності, яку ми так хотіли осягнути. Тому не вірте тим наївним, які кричать «Геть! Ганьба!» і «Слава героям!», навіть не знаючи, яким героям слава. Я би їм сказала: подивіться відкритими очима на нашу історію, ще зовсім недавню, ХХ століття, довоєнну та післявоєнну, я вже не кажу про ту давню – та подивіться, що творилося там? То що ж ви мені розповідаєте тут про якусь суперінтелігенцію з Галичини, яка приїздить вас вчити суперінтелігентських цінностей! Та нема її. І тут на її Сході дуже мало. В науці та техніці – так, є інтелектуали. От справжніми інтелігентами я називаю Антонова (ми родинами заприятилювали, коли я приїхала до Києва), Амосова, Глушкова, Вернадського – це люди, вихідці з народу, але це люди, які були справді з великим почуттям честі і достоїнства. Антонов, Корольов, Туполєв, Курбас пережили табори, цих людей я називаю інтелігентами, а також тих, які вже з’явилися, але вони не афішують себе якимись політичними гаслами, бо розуміють, наскільки це зараз в стосунку до України і завжди використовується в більшості випадків поза межами України не в інтересах нашої держави. І ці всі облудні, лукаві заявки про те, «ах, як ми про вас дбаємо, ах як ми за вас хвилюємося» – то якщо ви хвилюєтеся, то не давайте перетворювати в гнойовища нашу центральну вулицю нашої столиці. Якби ви поставили нам у Вільнюсі кращі умови вступу до ЄС, про які вас просила Україна, то… що я не знаю, як сьогодні «живе» Болгарія чи та ж сама Румунія, чи те, що сталося з угорським сільським господарством, з їхньою розкішною свининою і медом, коли це все йшло на експорт? Сьогодні в Угорщині кажуть, що у них настав найтяжчий час із вступом до ЄС, то ви хочете щоб Україна зі своєю безконечною колотнечею, яка не дає стабілізувати ситуацію і якось модернізувати економіку, стала такою ж? Я зрозуміла, що наша економіка є енергозалежна, але ж нам треба її модернізувати, а для цього потрібен якийсь стартовий капітал. А де його взяти, коли в 2010 році Україна була просто в ямі? За цей час, від 2003 року і початку 2004 року, коли Янукович був прем’єром, і ми мали приріст ВВП 13%, то Європа жахнулася від такої висоти! І ми потім впали таку яму, то про що можна говорити? Із тої ями ще треба вилізти! То треба зараз отаке виправляти, а хто може це зробити? Інтелектуал найвищого зразка Кличко, так само Тягнибок і так само, знаючи все достеменно, пан Арсеній? А! Є ще є Луценко – він в нас інтелектуал.

Источник: http://polemika.com.ua/article-134564.html