Літпроцес – під прицілом!

Роздуми над книгою Юрія Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» ( Дніпропетровськ: «Поліграфіст», 1997), удостоєної Міжнародної літературної премії «Золота шпага сатири з тризубом та алмазами з копалень царя Соломона» через чотирнадцять років після виходу в світ

  Цю книгу я мав би прочитати ще в 1997 році, тим паче, що на той час був вхожим у згадуване видавництво Григорія Бідняка. Напевне, не плавав би в потоках ілюзій, не витрачав би часу на самокопирсання чи аналіз вчинків редакторів, з якими мав справу. Чому так легко ввійшов у літературне середовище, а через десяток років процес загальмувався? У студентські роки гадав: варто написати художньо зрілу річ – і тебе помітять, підтримають, підкажуть, надрукують… Е, ні! У радянську добу редактори, ці невтомні шукачі оригінальних образів, відповідали лаконічно: «Художній рівень Ваших оповідань не відповідає вимогами нашого журналу». Задля економії часу чи не ліпше було б виготовити штамп і ліпити надокучливим провінціалам на спеціальному бланку? У часи Незалежності процедура спростилась до мінімуму: все, що надсилаєш у періодичні видання, десь дівається, відповіді ждати марно, а заходишся телефонувати, то на другому кінці дроту заплутають так, що виявиться: ти ще й винен! Справді-бо, рукописи не горять. Але ж, трапляється, зникають!
У чому ж річ? У шкільних підручниках із літератури колись і тепер літературні портрети письменників наближені до ідеалів. Так само, як і державних мужів. Але це вже прерогатива підручників з історії. Проте, в державних діячах люди розчаровуються швидше, бо хиби політиків можна помітити, хоча б, приміром, і в тих же продовольчих магазинах. Особистість же митця так і залишається загадковою. Й тільки прискіпливі філологи відшукують у спогадах сучасників приховані від ока темні плями біографій. А в реальному житті на живих майстрів пера віч-на-віч натрапляють хіба що молоді літератори й нерідко зневірюються.
А щоб цього не сталося, уважно читаймо класику. В романі «Втрачені ілюзії» Оноре де Бальзака головний персонаж Люсьєн не скільки працює над своїми поезіями, стільки «пробиває» їх: іде на інтимний зв'язок із набагато старшою жінкою, гає час на теревені, прикладається до вина, нудиться в літературних салонах… А закінчилося тим, що кинув юнак усе те ( чи воно його кинуло?) й зайнявся підприємництвом. Молодець! Позбувся-таки своєрідного наркотику і став порядною людиною, а не підлабузником!
Цікавою є думка російського письменника П. Анненкова, який стверджує, що в літературі орудують банди. Бр-р-р! Правду кажучи, ні в кого із акул пера мені зброї бачити не довелося, однак атмосфера в письменницькому гурті своєрідна. Видається, що стосунки між віртуозами слова більш складні й утаємничені, ніж між політиками високого рангу. Якщо політикам є що ділити, то що ділять літератори? Членство в творчій спілці? Безгонорарні публікації? Символічні премії? Світлину-портрет у довіднику? Куцу інформацію в посібнику?
Отож, перша думка після прочитання збірки епіграм, фейлетонів, віршів, пародій на уславлених добродіїв Юрія Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» була напрочуд проста: письменник – така ж людина, як і ті, хто тебе оточує. Він не ідеал і наділений різними, часом парадоксальними, рисами характеру. А щоб ми переконалися в цьому, автор виділяє одну з них – чи провідну, чи побічну. Оскільки кожен митець обдарований, тому належить до мишей не сірих, а білих, і частує його пан Юрій шоколадом у міру смачним, у міру гіркуватим, проте поживним.
У поле зору Ю.Кириченка потрапило чимало письменників - і класиків, і некласиків, і жителів столиці, й провінціалів. Позаяк кожен твір присвячено конкретному літератору, який є одночасно й персонажем, то чи означає це, що пересічного громадянина критика не стосується? Зовсім ні, бо читач подібні штанці примірює й на себе. Хтось – перелюб, хтось зазирає в чарчину, хтось тулиться до авторитетів, хтось переносить обкомівські звички на сьогодення… «Хто ж є на світі, щоб був без гріха?» - співав возний Тетерваковський. Перелічені вище гріхи не такі й страшні, виправиш їх – собі й оточуючим користь. А дехто, напевне, й не відає про власні вади, проте, як кажуть, збоку видніше.
Редактор-упорядник збірки Г.Шевченко слушно зазначає у передмові «Видавнича фреска, або Мандрівка крізь вушко голки», що «уславлені добродії» «і самі б не дуже хотіли, аби гладили їх лише «за шерстю». Авжеж, критика потрібна кожній людині бодай для того, щоб не вскочити в халепу. Перефразовуючи мову юристів, це індивідуальна система противаг. На жаль, у літературній періодиці більш поширені два емоційні погляди на ближнього: або хвалять один одного, або гудять. А об’єктивності й глибини мало. Давно, приміром, мені не доводилось студіювати монографію такого рівня, як дослідження І.Семенчука «Григорій Тютюнник (Майстерність письменника)». Так от, якийсь популярний метр, начитавшись панегірики від міліметрів, мимоволі починає вірити у власну винятковість, звідси послаблюється вимогливість до себе, а в результаті художність знижується. Потрібен йому таки холодний душ принаймні у формі чотиривірша!
Звернімося до історії. Навіть тоталітарний режим рухали теза й антитеза. А один із прем’єр-міністрів Великої Британії розпочинав свій робочий день із читання опозиційної газети «Морнін стар». Прихильники підтримують твоє горіння, як віск у свічці, а слабості визначають противники, котрі, як стверджують мудреці, дають тобі об’єктивнішу оцінку, ніж прибічники.
Автор по-різному ставиться до своїх героїв: до когось поблажливіше, до когось прискіпливіше, використовуючи гумор і сатиру. Власне, різниця між ними незначна: гумор – це «відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах», а сатира – це «різке викриття і гостре осміювання негативних рис, гнівний осуд.» Так зазначено в «Універсальному літературному словнику-довіднику» (Донецьк: «БАО», 2008, с.83,317). Та й сам письменник, працюючи над текстом, навряд чи міркує так: тут використаю гумор, а тут сатиру. Навіть Остап Вишня плутав ці поняття. Основне, аби було смішно, а смішним у першу чергу є обраний матеріал для написання.
Чи жартівливі речі написав Юрій Кириченко? Так! Хай вибачають прихильники усталених поглядів, але, читаючи «Історію одного міста» М.Салтикова-Щедріна, мені стало не весело, а сумно. А збірка Ю.Кириченка «Чорний шоколад – для білих мишей» розсмішила.
Комізм створюється по-різному. Перш за все впадає в око гра слів: «Микола Воробйов – не горобець»; «Зна ціну юшці Ющенко Олекса»; «Сашко – той, Зайвий, лишнім чи й бува»; «Д.Косарику. …Косив косарик полем, лугом»; «Гармат не має більше Гарматюк…» Почасти автор будує думку, виходячи з портретів персонажів (Миколи Семенюка, Миколи Воробйова…), спогаду (про Ф.Білецького в поетичному монолозі «У храмі пам’яті»). Пан Юрій відає, хто чим займається:
На істину зорить крізь голки вушко
Філософ і поетка О.Забужко…
У кого в житті відбулися певні зміни:
В поета помінявся телефон,
А з телефоном – і дружина.
І тут же від себе додає:
…Митцю завжди новий потрібен фон:
Кому – жоржина, а кому – ожина…
Власна оцінка – вже під кінець. Вона може бути захопливою («Але, погодьтеся, які коліна!), утаємниченою («Але про неї – ша!» - це про душу)… На мій погляд, іронія і натяк – найхарактерніші ознаки книги Ю.Кириченка:
…Нема у віршах ні крапок, ні ком:
Всі розділові знаки схрумав гном
В час, коли автор, збурений натхненням,
За пляшкою мотався в гастроном…
Гумористично-сатиричні мініатюри насичені образним словом, тому інколи перечитуєш текст. А щоб не втомлювати читача, редактор- упорядник Г.Шевченко між лаконічними творами розмістила розлогі інвективи. Свої твори сатирик Ю.Кириченко відкрито присвячує конкретним добродіям. А перед деякими з них – ставить ініціали.
Отож, автор привертає увагу до негативів, котрі є в майстрів слова. «Великі – не завше святі…» - справедливо стверджує Ю.Кириченко.
Часом здається, що комічне допомагає розгледіти суть багатьох речей. Студенти-філологи сімдесятих-вісімдесятих років порпалися в текстах і літературознавчих дослідженнях, аби визначити індивідуальний стиль того чи іншого письменника радянської доби. А як ознайомилися з збірником пародій, іронічних оповідань, памфлетів і фейлетонів Юрія Івакіна «Гумор і сатира» (Київ: «Дніпро», 1979), то вмить докопались до суті. Вчені не допомогли, а гуморист-сатирик підказав: ось, вона, істина! Прочитаймо тільки два речення з пародії «Михайло Стельмах. Шлях від тебе» (в назві - натяк на роман «Дума про тебе): «Від її босих ноженят солодко віяло колгоспним сіном: чебрецем, материнкою і зозулиними черевичками – самим здоров’ям землі. Від пухких з ямками рук – росою, опеньками й напівзабутими пахощами герані, а від персів…»(с.71). На той час філологи обожнювали М.Стельмаха, а Ю.Івакін таки поставив шановного класика на місце: грішить метр надмірною красивістю письма й перенасиченістю допоміжних образів! Правда, шановний Ю.Івакін був ще й добрим літературознавцем, однак свої спостереження виклав у дохідливій жартівливій формі. До речі, Юрій Кириченко і йому присвячує мініатюру.
Отже, літературний процес – під прицілом! Так само, як і політичне життя. Адже це не лише критика, а й популяризація. Політики вже давно звикли до зауважень на свою адресу, а письменники? Якщо звикнуть, то, може, й література займе в житті таке ж вагоме місце, як і політика? Дай Боже, щоб так і сталось!

 Олександр Басанець, літературний критик.