Марина

ШАДУЯ

ВСТРЕЧА

За окошком метёт – видно, март наш опять фестивалит.
Пью неспешно свой чай и смотрю на снующих людей,
Часть которых спешит (так положено здесь, на вокзале),
А другая, как я, лишь глазеет без лишних затей.

В привокзальном кафе даже ночью всегда многолюдно,
А я за день устал, мне б ещё протянуть три часа
Да забраться в плацкарты. Но тянется время так нудно.
В запотевшем окне натыкаюсь на чьи-то глаза.

Что-то сжалось внутри: за окошком старик одиноко
(показалось на миг – это я, лет так сорок спустя)
Прижимает к груди некий в тряпку замотанный свёрток –
Хлопья мокрого снега несмело на свёрток летят.

Я накинул пальто и, зачем-то схватив сигареты,
Из уюта кафе устремился под дождь к старику.
«На, отец, закури. Третьи сутки домой уже еду.
Да ты больше бери...» – «Ой, погода наводит тоску».

«Да, с погодой беда – ни зима, ни весна... колобродит...
Нынче дома сидеть...» – «А что дома? Сплошная тоска:
Пятый год уж один. Ну а тут я по делу как вроде.
Мне б сегодня пристроить в хорошие руки щенка».

И старик приоткрыл мне продрогшей рукою тряпицу.
«Это Люська опять пять щенят на крыльцо привела.
Успевает за год по два раза она ощениться...
Тут вокзал. Вдруг возьмут... Вот такие, сынок мой, дела».

Я смотрел на щенка. Тот, наверное, мне улыбался.
Показалось на миг, что нет в мире добрей существа.
Две минуты, поди, или три я ещё колебался –
Брать, не брать? – понимая, что выбор-то этот чреват...

«Ты не мокни, отец. Заберу я с собой твоё диво.
Он мне чем-то похож на щенка, что я в детстве хотел...»
И старик улыбнулся впервые – так просто, счастливо.
«Что ж, бери». И ушёл. Я вослед ему молча смотрел.

То ли дождь, то ли снег падал с неба, гоняя прохожих...
А я гладил щенка и шептал: «Ты, малыш, не один.
Вот приедем домой, и я стану с тобою построже,
А сейчас мы часочек в кафешке с тобой посидим».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За окошком метёт – глупый март всё ещё фестивалит.
Я укутал щенка в старый свитер, и тот задремал.
Иногда чудеса поджидают людей на вокзале.
Вот и я этой встречи, пожалуй, полжизни прождал.

_________________
© Марина Шадуя

 ЗУСТРІЧ

За віконцем мете – видно, березень знов фестивалить.
П’ю неспішно свій чай і дивлюсь на людей залюбки,
З них частина спішить (так вже прийнято тут, на вокзалі),
Інша ж (я серед неї) на всі поглядає боки.

В привокзальнім кафе і вночі навіть багатолюдно, 
Я втомився за день, три б години відбути мені
Та й заритись в плацкарти. А тягнеться час дуже нудно.
Натикаюсь на очі чиїсь в запотілім вікні.

За віконцем самотній старий (серце стислося гірко, 
Бо здалося, це я через сорок приблизно рокìв)
До грудей притискає замотане щось у ганчірку – 
Сніг, лапастий і мокрий, пакуночок той обліпив.

Я накинув пальто, прихопив сигарети потому 
І пішов до старого під дощ, ніби ми вже рідня.
«Батьку, ось закури. Третій день добираюсь додому. 
Ще бери, про запас». – «Ой, погода нудьгу наганя». 

«Так, з погодою лихо: сніг, дощ… небеса мов діряві…
Зараз вдома б сидіти…». – «Та вдома сидиш, мов борсук: 
П’ятий рік я самотній. А тут я немов би у справі. 
Треба цуцика цього до добрих віддати би рук».

І старий привідкрив згорток свій, в нім рукою порився.
«Люська знову на ґанок п’ятьох цуценят привела.
По два рази за рік устига пізнавать материнство…
Тут вокзал. Раптом візьмуть… Такі в мене, синку, ділà».

Я дивився на цуцика. Мабуть, мені він всміхався.
Найдобріший цей погляд був сповнений щирих надій.
Дві хвилини чи три я, зізнàюся, ще повагався:
Брàти дивну істотку чи ні? – вибір тут не простий… 

«Батьку, мокнути досить. Беру я собі твоє диво.
Схожий цуцик на того, якого малим я бажав…».
І старий мені вперше всміхнувся – так просто й щасливо.
«Що ж,бери». І пішов. Я дививсь йому вслід і мовчав.

Під дощем чи під снігом ходили, зіщулившись, люди…
Гладив я цуценя й шепотів: «Ти вже маєш сім’ю.
Ось додому приїдемо, я вже суворішим буду,
Ну, а зараз в кафе молочком я тебе напою».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За віконцем мете – видно, березень ще фестивалить.
Я закутав малого у светр, і той задрімав.
Часом диво людину очікує тут, на вокзалі.
От і я на цю зустріч, вважай, півжиття прочекав.

______________________________________
© Переклад з російської Михайла Лєцкіна