ВОЛШЕБНАЯ ПАМЯТЬ О МОРЕ

Анна
ЩИДЛОВСКАЯ

* * *

Волн холодные руки − в их мокрых объятьях
как же мне не хватает родных человечьих.
А по небу, одетому в синее платье,
облака проплывают отарой овечьей.
Море плещет в лицо, обжигает мне губы.
Как горьки, как солёны его поцелуи…
Каждый день, незаметно идущий на убыль,
для меня горизонты иные малюет.
Как баюкает море, качает и нежит...
Словно в люльке дитя, в забытье и дремоте,
я плыву, доверяясь прозрачной и свежей
чудотворной воде, и звучит в каждой ноте
жажда жизни и счастья − никак не напиться.
(А могла бы − двумя бы черпала руками!)
То ли ветер поёт, то ли вольные птицы,
то ли море волной лёгкой бьётся о камни, −
всюду слышится зов василькового неба,
и парит в облаках обещание счастья.
Я поймала волну. Я плыву. Только мне бы
всей душою сейчас до небес докричаться...

* * *

Переменчиво Чёрное море. То ветер и волны
налетают с разбега на заспанный утренний берег.
То таким разольётся покоем − полуденным − полным,
что плывёшь, как медуза, в его голубой атмосфере

невесомости; лёгкость такая − не выразить словом.
То качает, как в зыбке, то, пенясь волной, закипает.
Серебристым, оливковым, синим, лазурным, лиловым
отливает вода, сохраню это чудо на память.

Это больше чем фото – волшебная память о море.
Я его каждой клеточкой тела запечатлеваю.
Это чувство не ведает слов, откровенно немое, −
окрыляет, и я продлеваю его, продлеваю…

___________________
© Анна Щидловская

* * *

Хвилі-руки мов лід – в їхніх мокрих обіймах
як же рідних людських мені не вистачає…
А по синьому платтю небесному мрійно
хмар отара овеча повільно спливає.
Море палить обличчя моє непривітно.
І гіркі, і солоні його поцілунки…
Кожен день, щò на зменшення йде непомітно,
видноколів утворює інші малюнки.
Заколисує море, і пестить, і ніжить…
Наче в люльці дитя, в забутті та дрімоті
я пливу, довіряючись ніжній і свіжій
чудодійній воді, і бринить в кожній ноті
спрага щастя моя – я напитись не в силі.
(А могла б, то черпала б в жадобі неспинній!)
Чи то вітер співа, чи птахи вільнокрилі,
чи то хвилею море дзюрчить по камінню, –
всюди поклик небес василькових шепоче,
і тремтить між хмаринок обіцянка щастя.
Хвиля впіймана вже. Я пливу. Й дуже хочу
докричатись до неба й душею припасти…

* * *

Чорне море мінливе. То вітер і хвилі
налітають з розгону на ранішній заспаний берег.
То таким полудèнним покоєм розìллється – штилем, –
що пливеш, мов медуза, крізь цю голубу атмосферу

невагомості; легкість така, що не виразиш словом.
То лежиш, як в колисці, то хвилі зненацька скипають.
Лазурòвим, сріблястим, оливковим, синім, ліловим
відливає вода; збережу я це диво на пам’ять.

Це щось більше, ніж фото, – чаруюча пам’ять про море.
Кожна тіла клітинка чаклунство його зберігає.
Почуття це не відає слів, бо відверто німотне, –
воно крúла дає, хай триває воно, хай триває…