Украдём у судьбы это наше внезапное счастье…

Анна

ЩИДЛОВСКАЯ

Морское

Я хочу просто пить этот день по глоточку, неспешно.
Доверяясь целительной силе природы морской,
погружаюсь всем телом в её акварельную нежность,
в этот мерно качающий горько-солёный покой.
Не спугни это чувство. Пожалуйста, будь осторожен.
Я сегодня забуду о возрасте, – я молода!
Снова бабочек рой в животе и мурашки по коже,
будто ток нашей прежней любви заискрил в проводах.

Возвратимся в твои двадцать три и мои восемнадцать,
повернём время вспять в эти пару немыслимых дней.
Будем ночью гулять, пить вино и при всех целоваться,
словом, всем походить на обычных счастливых людей.
Чтоб ничто не напомнило мне о минувшем ненастье,
свою память, вчера ещё, я заперла на засов...
Украдём у судьбы это наше внезапное счастье,
эти, может быть, лишь сорок восемь счастливых часов.
Только ты, только я, только море и солнце в избытке.
Передышка в пути – этот отдых – короткий такой.
Мы с тобой два конца одной прочной капроновой нитки,
нас сегодня связала судьба в этот узел морской.
Будем пить эту радость, черпать на двоих одной чашкой,
обливаясь, как дети, что с жадностью пьют молоко, –
это море и лето, цветущее в поле ромашкой.
Наши горькие будни пока ещё так далеко.
Пусть сейчас, пусть сегодня нас память пока не тревожит.
Смолкло всё... Только море так странно звучит в тишине.
Мы вернёмся другими, я знаю, я чувствую кожей.
Если время не лечит, то море способно вполне.

__________________
© Анна Щидловская

Морське

Просто пити я хочу цей день по ковточку, неспішно.
Довіряючись силі цілющій морської води,

я пірнаю всім тілом в її акварельну безгрішність,
у цей спокій солоно-гіркий і хиткий, як завждú.

Не злякай почуття. Будьмо вдвох обережні та щирі.
Я сьогодні така молода й не копаюсь в рокàх!
Знов метеликів рій в животі та мурашки по шкірі,
мов кохання минулого струм ще іскриться в дротах.

Повернімось в твої двадцять три та в мої вісімнадцять,
пара днів цих немислимих часу надасть апогей.
Хай позаздрить нам хтось: цілуватись при всіх не бояться,
хай гуляється й п’ється нам, як в пересічних людей.
Щоб забулися мною усі попередні напасті,
витираю із пам’яті часу невпинного плин…

Нумо, в долі вкрадемо зненацька отримане щастя,
ці, можливо, щасливі лише сорок вісім годин.
Тільки ти, тільки я, море й сонце при нас до нестями.
Передишка в путі – відпочинок – короткий такий.
Є капронова нить, ми з тобою є в неї кінцями,
ми сьогодні зав’язаані долею в вузол морський.
Будем пити цю радість, одну лише маючи чашку,
так, як п’є молоко, обливаючись ним, дітлашня, –
море це і це літо, щò в полі цвіте, мов ромашка.
Ще далека, здається, та прикрість буденного дня.
Хай нас зараз ще не засмучує пам’ять поснула.
Все замовкло… Лиш море співає щось дивне своє.
Ми повернемось іншими, шкірою я це відчула.
Якщо час не лікує, то в моря можливість ця є.