Людмила

НЕКРАСОВСКАЯ

* * *

Ты нас изгнал из рая навсегда
И повелел забыть дорогу к дому.
Мы, плача, шли неведомо куда.
Был мир вокруг чужим и незнакомым.
Нам не хватало отчего тепла,
И мудрости отцовской, и заботы.
А Ева так напугана была,
Как перед кошкой птенчик желторотый.
Мы жаждали вернуться в отчий дом.
Но ангел, что врата стеречь остался,
Назад нас не пускал, грозил мечом,
В гордыне человечьей убеждался.
А мы пытались научиться жить,
Ещё не зная, что грядёт утрата.
Твою любовь стараясь заслужить,
Наш глупый сын убил родного брата.
Исполнив волю высшую Твою,
Мы перестали счёт вести потерям.
Но, изначально жившие в раю,
Уже и сами в этот рай не верим.
Жалел ли Ты о том, что слишком строг?
И правда ли, что зябкими ночами
На небе плачет одинокий Бог,
Изгнавший нас и позабытый нами?

* * *

Ти вигнав нас із раю назавжди
І повелів забути шлях додому.
Ми з плачем йшли невідомо куди.
Та світ навколо був нам незнайомим.
Від батька бракувало нам тепла,
Батьківської поради і турботи.
А Єва так налякана була,
Як пташеня тремтіла жовтороте.
Жадали ми домівку віднайти.
Та ангел, що мечем грозив людині
У брами, не давав нам увійти,
Переконавшись у людській гордині.
Нам довелося вчитись жити знов,
Не знаючи, що нас чекає втрата:
Щоб заслужити Батьківську любов,
Наш нерозумний син зарізав брата.
Виконували волю ми Твою
Та рахувати втрати припинили.
І хоч спочатку жили у раю,
Та вірити в цей рай немає сили.
Ти шкодував, додавши нам тривог?
Чи правда, що холодними ночами
У небесах самотній плаче Бог,
Що вигнав нас та був забутий нами?

_______________________________

© Людмила Некрасовская,

    авторский перевод на украинский.