Руслан

ПИВОВАРОВ

В нас умирает человечность

Забыли мы, что значит стыд.
Греха понятия нам чужды.
В нас только боль своих обид
И лишь свои волнуют нужды.

Нас не заботит жизнь других
И окружают лжепророки.
В нас голос разума затих
И сохнут доброты истоки.

Всё меньше светлой веры в нас,
Всё больше здравого цинизма.
Нам часто совесть – не указ…
Наш век – эпоха конформизма.

Не верим больше в чудеса,
Но ждём успеха и удачу;
Не слышим в душах голоса?,
Их заглушая злом в придачу.

В нас лжи и гнева – через край!
В нас умирает человечность!
Не дав кому-то, молим: «Дай!»,
Груз сожалений сбросив в Вечность.

И так живём:  плюём на всех,
В душе покрывшись мерзкой скверной,
Забыв, что значит стыд и грех…
Нам так комфортнее, наверно.

__________________

© Руслан Пивоваров

Буть людяним – для нас незвичність

Уже забувся сором в нас.
Ми запустили гріх до себе.
В нас тільки біль своїх обрàз
Й хвилюють лиш свої потреби.

Не хочем знать життів чужих.
І лжепророки – мов омéла.
В нас голос розуму затих
І сохнуть доброти джерéла.

Все менше світить віра в нас,
Натомість більшає цинізму.
Сумління часто – не указ…
Наш час – епоха конформізму.

У диво віру світ згубив,
Чекаєм успіх та удачу;
Не чуєм в душах голосів,
Їх злом ми глушимо в придачу.

Брехні та гніву в нас – за край!
Буть людяним – для нас незвичність!
Комусь не давши, просим: «Дай!»,
А співчуття скидаєм в Вічність.

Існуєм, плюючи на всіх,
Пролізла скверна в світ душевний,
Забули сором ми та гріх…
Нам так комфортніше, напевно.

_____________________________________

© Переклад із російської Михайла Лєцкіна