ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                       НЕ ДБАЮЧИ ПРО СЛАВУ ЧИ БЕЗСМЕРТЯ

Моє знайомство з творчістю сина Татарії (Татарстану), відомого поета Галімджана Латипа розпочалось з тієї миті, коли редактор відділу художньої літератури видавництва „Промінь“ поетеса Наталка Нікуліна запропонувала, а було це, пригадую, здається, в 1984 році, перекласти для антології татарської поезії „Світи мені, Чулпан-зоря“, яка саме готувалася до друку, добірку віршів поета, що полонив мене, як творча особистість. Лірика і героїка сусідували в нього на відстані чуттів, а душа була наповнена порухами щирості і невідцвітності. Поет і перекладач, він ішов у ногу з часом. Працюючи в царині художнього слова, був вимогливим до себе і своїх ужинків. Тепер про таких іноді можуть сказати: працював „на рівні вічних партитур“, не дбаючи про славу чи безсмертя. Був, як одного разу мовив Бальзак, „скромним поденщиком пера“. Ця скромність, і самобутність водночас, вилилась в книги. Їх сприйняв, зрозумів, узявши з собою в будень і свято, вибагливий читач. Особливо запитували в бібліотеках такі збірки, як „Крила“, „Від усього серця“, „Біля вогнища“, „Син мисливця“. Серед перекладацького доробку поета Галімджана Латипа – твори П. Неруди, С. Маршака, Д. Бєдного, О. Безименського. Доба кликала колег на верхотури звитяг і звершень. Його поривання у слові мали свою динаміку, свій стиль, почерк, свій зболений нерв сучасності: належали Вітчизні, хоча й не били себе в груди, засвідчуючи власну хворобливу винятковість. А засвітилась, як на мене,  мистецька сутність Галімджана Латипа  в його правдочолій самодостатності, в  любові до читача, до слова, до святинь, до джерел і коренів Татарстану, живою клітинкою якого він був упродовж свого життя, сповненого національних і загальнолюдських гідностей.

                                                                                                           ЮРІЙ КИРИЧЕНКО,

                                     лауреат Міжнародної літературної премії імені Тараса Шевченка

                                              ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

                            ОЧІ

Які красиві очі у людей!

Їх дивотворчі гами – незбагненні…

В них радощі і клопоти щоденні,

Напитись неба можна із очей.

В них моря незглибима таїна,

Небес весняних молода грозовість.

Дівочі очі – незбагненна повість,

Жага, яку не втамувать сповна.

А іноді, як блискавка з-під брів,

Сяйнуть вони в передчуванні бурі.

Грайливі, як прибій, нараз – похмурі,

Хто в поле зору їх попав – згорів.

Є очі, в котрих ночі чорнота,

Два полюси великого магніту.

В них ніжність нерозгадана сповита,

Страшний їх крик, коли мовчать вуста.

Є очі, що врятують із води,

Що із пожежі винесуть на крилах.

Я щастя мав такі зустріти, мила,

Забудеш їх – не обминуть біди…

Є очі, що Вітчизну вчать любить,

Від горя вбережуть в тяжку годину.

Їх доброта і щирість – доньці й сину,

Снага краси в очах тих струменить.

Вони здолають ворога в бою,

Віднайдуть шлях до неньчиної хати.

Не вміють підлість очі ці прощати,

Любов не зрадять в смерті на краю.

Не розлюбить очей, у котрих – грім,

Їм не страшні обмови і розлука.

Невідворотні, як стріла із лука,

На роздоріжжі щебетнім моїм.

Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                                          ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

ВСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ З ТОБОЮ

Життя не скомпоноване обтічно,

У кожної сопілки – свій мотив.

У світ оцей прийшли ми не навічно – 

Онук смаглявий діда замінив.

Дарма ховатись, як приспіє днина

За віковий відходити кордон.

І в проминущу дату ти – людина, – 

Не Зевс і не міфічний Посейдон.

Життя прекрасне, доки є потреба

Кохати, ненавидіти, прощать.

У помислах пташино прагнуть неба,

Світанки в полі маковім стрічать.

Та прийде смерть і грізно запитає,

Чи захотів би повторить життя.

А що ти скажеш, коли слів – катмає,

Натомість лиш прозріння, каяття.

Чи їй поясниш всі свої тривоги? – 

Вона на мудрість – мудрість висува.

Лиши про себе зайві остороги,

Всі аргументи, то, вважай, – слова…

В хвилини ці не слід панікувати, 

Не викажи образу, не проси…

Згадай слова, яких учила мати:

„Май гідність – гордо голову неси…“

Віддай землі свою останню шану – 

За мужність, за красу, за хліб і сіль.

За щастя відчувати до остану,

Що слід твій не розвіє заметіль.

В останню путь нічого брать не треба:

Ні птахів, ні коханої, ні нив,

Ні дзвону ніжнозоряного неба,

Який тебе з дитинства полонив.

Все на землі лиши: любов гарячу,

Народжених дітей, бузок в росі,

Всесильну правду, істину всезрячу,

Жоржину в несивіючій косі.

Усе з тобою, земле, залишаю,

Чому імення сонячне – життя, –

Нічого в дальній сховок не ладнаю:

Ні співчуття, ні сліз, ні каяття.

Хай все – тобі! Образ – не пам’ятаю,

Пробач і ти, як в чомусь завинив.

У світ людей любистком завітаю – 

В дитинстві босім так його любив…

Ти нам найперша мати, земле сива,

Вміщаєш все, чим кожен спрагло жив.

Була великодушна, незрадлива,

Оберігала від громів і злив.

Ти наділила нас усіх судьбою,

В цю мить ще дужче любимо тебе.

Й, відходячи, не візьмемо з собою

Ні рідний степ, ні небо голубе.

Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                                       ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

                    ВОГНИЩЕ

Десь далеко вогнище палає,

Росами видзвонює стерня.

До людей, яких вогонь єднає,

Підведу на гук розмов коня.

Поспішу чимдуж на вогник з ночі,

Може, друзів давніх там знайду.

Хай мені привітно глянуть в очі,

Запитають, чи далеко йду.

Ось вогонь все ближче, все чіткіше,

Віє прохолодою з ріки.

Серце осторогу ледь колише:

Раптом там не люди, а вовки…

Та вовки не розведуть багаття,

Їм природу ватри – не збагнуть.

Зважуюсь:

                   – Пустіть до гурту, браття…

І світає щире:

                         – Гостем будь!

   Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                                                        ГАЛІМДЖАН ЛАТИП

А РІЗНІ В НИХ, ХІБА ЩО, ІМЕНА…

Народ народу

мовив навіки:

„Ніколи справжню доблесть не забути!“

Муси – нема, та ось його рядки, –

на цілий світ

їх з Моабіту чути.

Ішли вони, здолавши смерть упрах,

байраками, бараками,

серцями.

Звучали на катованих вустах,

в атаку піднімалися бійцями.

Їх правда калатальна, як набат,

в бараці не минула

жодні нари.

Їм крематорій напровістив кат,

вони ж нащадкам 

світять,

як стожари.

Давно відгуркотіли вже фронти,

а горе, біль

у серці невгавають.

Із попелу встає Муса Джаліль

і віршами,

як смолоскип, палає.

При імені Муси

я бачу всіх

бійців, яких взяла навік

війна.

З одної сталі ковані вони,

а різні в них,

хіба що, – імена.

Переклав з татарської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

______________________________________

Татарські чоловічі імена в перекладі на українську:

ГАЛІ – великий; ДЖАН – душа; велика душа.

ЛАТИП (Ф) – 1. З відкритим поглядом, привітний, чарівний, симпатичний, милосердний. 2. Красивий, витончений. 3. Жвавий, кмітливий, веселий, пустотливий.

В 1961 і 1964рр. у періодичних виданнях Татарії опубліковано твори Тараса Шевченка в перекладах  Г. Латипа, Г. Юзєєва, Р. Гарая та інших.В ґазетах та журналах Татарстану надруковано ряд літературно-критичних рецензій, де йдеться про ставлення татарських поетів до спадщини Шевченка, про перекладання його творів татарською мовою.

„Поетично існує на землі людина“, – Хайдеггер. Видно, ще у 80-х роках поет Юрій Кириченко, відкривши для себе побратима по духу татарського поета Г.Латипа, теж залюбленого в творчість Шевченка, змістовний подих творчості трансформував у вогненний поклик боротьби – за правду, за волю, за Вітчизну.

                                                 ГАЛИНА ШЕВЧЕНКО, біограф поета Юрія Кириченка.