Душ сваіх хмяльныя хадакі…

Людміла

ХЕЙДАРАВА

* * *

Зноў жураўліны клін распяла восень,
зноў запаліла рыжыя агні.
Як многа – у зямное цішыні
глухой мальбы і скаргі да нябёсаў!

Да душ сваіх хмяльныя хадакі,
у забыцці адзіна мы ў палёце!
Любоў мая ў крыві сваёй і плоці,
каторы век цяпер і дзень які?

Якой дарогі пыл на ступнях босых?
Гараць у свеце рыжыя агні…
Я ўжо даўно не веру цішыні –
о як яна аб сэрца кіпці вострыць!

____________________
© Людміла Хейдарава

* * *

Вновь журавлиный клин распяла осень,
Разворошила рыжие огни.
Как много у земного тишины,
И сколько слёз небес вобрала просинь...

Ходатаями душ своих хмельных
Мы в божьей зыбке, стало быть, в полёте.
Любовь моя в крови своей и плоти,
Который век теперь, который миг?

Пыль на ступнях зачем дороги копят?
Луч света в рыжем плавится огне.
Уже давно не верю тишине,
О как она о сердце точит когти!

____________________________________
© Перевод с белорусского Ирины Юрчук

* * *

Знов журавлиний клин розп'яла осінь,
Знов запалила вогнища руді.
Панує тиша у земнім гнізді.
Молитви й скарги рвуть небесну просінь.

Ми, душ своїх завзяті ходоки,
У божій зибці, тобто у польоті.
Моє кохання - з крові ти і плоті,
Яке століття в нас і дні які?

Дороги пил ступні збирають босі.
У світлі днів горять руді вогні.
Я вже давно не вірю тиші, ні...
Вона ж об серце кігті гострить досі....