Костянтин Бальмонт
 Російська мова

Переклад Любові Цай


Препишна мово наша, дивний спів!
Річок, степів безкраїх в ній привілля,
Гарчання вовка, клекоти орлів,
І дзвонів гра, і ладан богомілля.

Луна в ній голубина туркотня
Лет жайворонка, що до сонця лине,
Берізок гай, святого світло дня
І хмар небесних дощові перлини.

В ній чую дзюркотання джерела,
Як промінець веселий гра, тріпоче,
Й Та, що не змах на себе прийняла,
А сім мечей у серце у пророче.

І знову рівний гул широких вод,
І молодички он біля криниці,
Моріг зелений, жвавий хоровод,
Канун, на небі чорному зірниці.

Багаття ходаків он там горить,
Про Солов’я-розбійника билини.
Лісне «Агов!», світляк в траві блищить,
В садку осіннім гроно горобини.

Соха і серп, і дзвін коси навскіс,
Зима без меж, і мчать санчата знову,
Тюпцем конячка смирна тягне віз,
Летить рисак, неначе кінь казковий.

Ріжок сопілки. Спів зринає ввись,
Хатина рідна. Сум гостріш за крицю.
Тут хороше. А там дивись-дивись.
Йдемо. Мчимо. У далину, мов птиці.

Чу! Знову ріг. Мов навісний вогонь.
І гончаків ятрить сам доїжджачий.
Колише. Друже мій! Ти спишь, либонь?
Молись. Молюсь. Не на віки невдача.

Рушай в далеку путь за кроком крок.
Ідуть урозтіч з тисняви дороги.
Відчути б в чужині її ковток,
Згадати хати рідної пороги.

І пролісок зі сніжних пнеться грат.
У розмах грозовий зійшлись зірниці.
Чи то не наш Олег у Цареград
Ішов? Чи нас то надила жар-птиця?

Ти підеш далі шляхом Єрмака,
Хай ворог там. Гукнеш: «Тісніше, друзі!»
Тебе поглине льодова ріка,
Та ти у вічність виплинеш в кольчузі.

Живої мови срібний цей струмок
Не втримати у кованім вертепі,
Збагнувши це, ти свій спрямуєш крок,
Щоб море донести до лісу й степу.

Гримучою марою наяву
З’єднаєш влучно думку й міць великі,
Звінчавши повноводную Неву
З Янтарним морем назавжди, навіки.

Скарби знайдеш, що довго їх шукав,
Все навкруги тобі підвладним стане.
Знахоровитий то не твій Байкал,
Під дном якого ні, не сплять вулкани?

Докинув ти гучний свій табір-стан,
Свій гомін злотолунний, срібнокрилий
До смуги, там де Тихий океан
Заворожив підсонячні всі сили.

Ти мовив: «Пушкін!» Ось він, Бог святий,
Мов райдуга над нашим рідним домом.
Ти стиснешся у віддих в час лихий.
Та Завтра – прийде! З блискавкою й громом!



Оригинал
Константин Бальмонт
 Русский язык


Язык, великолепный наш язык.
Речное и степное в нем раздолье,
В нем клекоты орла и волчий рык,
Напев, и звон, и ладан богомолья.

В нем воркованье голубя весной,
Взлет жаворонка к солнцу – выше, выше.
Березовая роща. Свет сквозной.
Небесный дождь, просыпанный по крыше.

Журчание подземного ключа.
Весенний луч, играющий по дверце.
В нем Та, что приняла не взмах меча,
А семь мечей в провидящее сердце.

И снова ровный гул широких вод.
Кукушка. У колодца молодицы.
Зеленый луг. Веселый хоровод.
Канун на небе. В черном - бег зарницы.

Костер бродяг за лесом, на горе,
Про Соловья-разбойника былины.
"Ау!" в лесу. Светляк в ночной поре.
В саду осеннем красный грозд рябины.

Соха и серп с звенящею косой.
Сто зим в зиме. Проворные салазки.
Бежит савраска смирною рысцой.
Летит рысак конем крылатой сказки.

Пастуший рог. Жалейка до зари.
Родимый дом. Тоска острее стали.
Здесь хорошо. А там – смотри, смотри.
Бежим. Летим. Уйдем. Туда. За дали.

Чу, рог другой. В нем бешеный разгул.
Ярит борзых и гончих доезжачий.
Баю-баю. Мой милый. Ты уснул?
Молюсь. Молись. Не вечно неудачи.

Я снаряжу тебя в далекий путь.
Из тесноты идут вразброд дороги.
Как хорошо в чужих краях вздохнуть
О нем - там, в синем - о родном пороге.

Подснежник наш всегда прорвет свой снег.
В размах грозы сцепляются зарницы.
К Царь-граду не ходил ли наш Олег?
Не звал ли в полночь нас полет Жар-птицы?

И ты пойдешь дорогой Ермака,
Пред недругом вскричишь: «Теснее, други!»
Тебя потопит льдяная река,
Но ты в века в ней выплывешь в кольчуге.

Поняв, что речь речного серебра
Не удержать в окованном вертепе,
Пойдешь ты в путь дорогою Петра,
Чтоб брызг морских добросить в лес и в степи.

Гремучим сновиденьем наяву
Ты мысль и мощь сольешь в едином хоре,
Венчая полноводную Неву
С Янтарным морем в вечном договоре.

Ты клад найдешь, которого искал,
Зальешь и запоешь умы и страны.
Не твой ли он, колдующий Байкал,
Где в озере под дном не спят вулканы?

Добросил ты свой гулкий табор-стан,
Свой говор златозвонкий, среброкрылый,
До той черты, где Тихий океан
Заворожил подсолнечные силы.

Ты вскликнул: «Пушкин!» Вот он, светлый бог,
Как радуга над нашим водоемом.
Ты в черный час вместишься в малый вздох.
Но Завтра – встанет! С молнией и громом!