Александр АПАЛЬКОВ

«Мій уклін всім молодим колегам, які вважають вищою цінністю своєї письменницької праці правду».

Цей напис на надгробку німецького прозаїка і поета Франца Фюмана (1922-1984) міг би стати епіграфом до його художньої біографії.
З роками Фюман все більше прагнув до того, аби говорити правду, вчився не закривати очі на помилки і аномалії. Звертаючись до нещадного самоаналізу, він зробив це головним змістом своєї творчості.
Франц Фюман народився в Богемії, у багатій сім'ї, в якій панували національно-консервативні традиції. Батько його був власником фармацевтичної фабрики. Коли Францу виповнилося десять років «наївного, побожного, богобоязливого і глибоко релігійного» хлопчика (так пізніше писав про себе сам Фюман) відправили у школу при монастирі ордена єзуїтів. Через чотири роки він йде з неї «переконаним атеїстом». Ще навчаючись у гімназії, Франц Фюман вступає в загін штурмовиків СА і разом з ними у листопаді 1938 бере участь у «кришталевій ночі», коли запалали єврейські синагоги. Після випускних іспитів (випуск був прискорений із-за війни, що почалася) проходить обов'язкову виробничу практику. Потім – армія.
У юного Фюмана не було анінайменшого сумніву в історичній місії «третього рейху». Він готовий був віддати життя за ідеали націонал-соціалізму і був переконаний в справедливості війни, початої Гітлером.
У 1944 році Фюман закінчує унтерофіцерське училище («Я завжди мріяв бути командиром: суворим, але справедливим»). Буквально до останніх днів війни він на фронті і навіть в травні 45-го, коли все вже було практично кінчено, повертається після поранення у свою частину. На щастя, фронтовик Фюман не був особисто замішаний у злочинах, і тому провів в радянському полоні лише п'ять років .
У 1950 році він приїжджає у незадовго до цього проголошену НДР. Тут Фюман працює у дозволеній радянським командуванням Націонал-демократичній партії Німеччини, до якої увійшло багато колишніх рядових членів НСДАП. Він займається питаннями культури і бере активну участь у так званій «кампанії перевиховання». Іронічний вираз (назва, що стала, одною із книг Лотара фон Баллюсека) «поет на службі» Франц Фюман сприймав тоді цілком серйозно. Він вважав абсолютно нормальним говорити з «нижчестоячими» колегами по перу в наказовому тоні, типовому для начальника сталінських часів.
1953 року виходить перша віршована збірка Франца Фюмана. І хоча жодний з віршів цієї збірки Фюман не включив пізніше у своє «Вибране» (перший том якого вийшов в 1977 році), та головні напрями його творчості вже були визначені. Це, з одного боку, розрахунок з націонал-соціалістичним минулим (поема «Поїздка до Сталінграду»), а з іншого – сучасна тематика (представлена, правда, в першій збірці пропагандистською «життєстверджуючою» лірикою). У тій книзі можна знайти також вірші, написані на сюжети відомих казок. Пізніше до них додадуться міфологічні і біблейські мотиви.
На початку шестидесятих років Фюман неначе знайшов своє місце в житті. За словами біографа Ханса Ріхтера, він був людиною «із виключно розвиненим відчуттям особистої відповідальності, лояльним громадянином, своєї країни, яким рухало щире бажання внести свій внесок до будівництва гуманного суспільства соціальної справедливости». Книги «працелюбного, багатопланового і честолюбного» письменника здобули популярність і визнання, авторитет його ріс. І тому, як підкреслює в своїй книзі Ріхтер, Франц Фюман ставав сміливішим і упевненішим в собі.
У той час з'являється збірка розповідей «Єврейський автомобіль» , головна новела якого (тема: дія нацистської пропаганди на світогляд дітей і підлітків), що дала назву книзі, увійшла до ендеерівських шкільних підручників. Офіційна критика хвалить виробничі репортажі Фюмана – серед них неординарний творчий аналіз побаченого ним на верфі «Варно» у Варнемюнде, де він провів достатньо довгий час. Та разом із цим у письменника вже міцніють сумніви у правильності державної політики в області культури політики, яка обмежує свободу творчості.
Ще у 1956 році Франц Фюман якось відмітив, що література не вичерпується ідеологічними доктринами. У 1964-му він протестує відкритим листом до міністра культури НДР проти орієнтації «мистецтва на злобу дня». Фюман захищає в цьому листі «право письменника вибирати такі теми, жанри і фактичний матеріал, які найбільш близькі можливостям письменника, його таланту, характеру і способу життя».
Закручування гайок в області культури (і не тільки) в середині шестидесятих років і тривала подорож Угорщиною визначили напрямок останнього періоду творчості Франца Фюмана. Для цього періоду були характерні негативне відношення, що росло, до цінностей так званого «реального соціалізму» і, як наслідок, – відверта суспільна ізоляція письменника у НДР.
Угорський щоденник «Двадцять два дні або половина життя», що з'явився 1973 року, – це приклад на рідкість самокритичних роздумів про себе і своє життя. Автор остаточно відкидає доктринне, орієнтоване на «чорно-білі» політичні оцінки ставлення до культури. З того часу спроби зрозуміти самого себе стають головним творчим завданням письменника. Причому, процес цього пізнання був для нього важливіше, ніж результат. Він переконався, що монополію правлячої партії на істину не можна приймати як аксіому, що і при соціалізмі повинні бути почуті критичні голоси.
У 1976 році Франц Фюман одним з перших підписує колективний лист діячів культури НДР, що протестували проти позбавлення громадянства Вольфа Бірмана , автора відомих критичних пісень. Втім, на відміну від більшості своїх колег, Фюман вважав, що не слід виносити сміття з хати і звертатися до західних засобів масової інформації. Він багато чим допомагає східно-німецьким поетам-початківцям і письменникам із публікаціями, (наприклад, Вольфгангу Хильбігу, твори якого в НДР тоді не друкувалися). Література для Франца Фюмана не єдине джерело додатку сил. Він підтримує інтерес до психоаналізу, що був в Східній Німеччині поза законом, намагається (безуспішно) випустити зібрання вибраних творів Ніцше.
У 1979 році в листі до Еріха Хонеккера Франц Фюман акцентує: «Література може послужити країні не тим, що буде створювати лубкові картинки, але єдино – правдою, повною і неприкрашеною». На цей часу він вже знаходився в НДР у положенні знедоленої людини. Чиновники від культури уникають його, йому всіляко заважають працювати, за ним стежать співробітники міністерства держбезпеки...
Однак у 1981 році виходить збірка новел (з літературної точки зору дуже нерівних) «Наукова фантастика» . Тут намальована песимістична картина майбутнього. В результаті двох атомних воєн на планеті залишаються у 3456 році лише дві наддержави: Лібротерр і Унітерр. У дрібницях вони відрізняються один від одного, але загалом схожі, і обидві нежиттєздатні.
Останніми роками свого життя Франц Фюман майже не займався серйозною прозою. Він компенсував це зустрічами із читачами (переважно організованими церковними общинами), роботою над дитячими книгами (одну з них – «Змилені коні у Вавілонській башті», що вийшла в 1978 році, – із задоволенням прочитають і дорослі), вільними перекладами античної і середньовічної поезії, а також, в найостанніший період, – допомогою психічнохворим.
Спроби реалістичної виробничої теми Франц Фюман врешті-решт залишив.
У його заповіті – гірке визнання, що «надії побудувати суспільство, про ЯКЕ ми всі колись мріяли, виявилися марними…»
Спроба розібратися в суперечностях, що мучили, Фюмана простежується і в його книзі, що вийшла в 1975 році у м. Росток, так і називалася: «Виводи і суперечності»).
У своїй останній закінченій роботі – эссе «Гріхопадіння ангела» (з нього узята цитата, що стала написом на надгробному пам'ятнику) – Фюман пише про суперечливий, тупиковий стан, в якому опинився останніми роками життя. «Конфлікт між письменницькою творчістю і ідеологічною доктриною був неминучий, – підкреслює Фюман. – І творчість, і доктрина складали сенс мого життя і глибоко укорінялися в мені. Я дуже серйозно ставився до доктрини і бачив за всіма її жахливими викривленнями тих, хто звільняв в'ядивився відносився на письменницьку працю, в якій бачив вище… Щось, таке, що залишилося з людьми навіть після Освенцима. І одне повставало проти іншого».
Конфлікт цей Франц Фюман так і не зміг вирішити…

Олександр Апальков, за матеріалами Ремі Шаброн у газеті «Нойе цюрхер цайтунг» та книги Ханса Ріхтера «Про одну долю».