Ольга 

Мусієнко

Добридень вам, колишні земляки...

Добридень вам, колишні земляки!
У цім селі вас залишилось троє.
Воно тепер, мов винищена Троя,
Останки хат ховають будяки.
Стоять руїни і двори порожні,
А на вгородах повно лободи.
Згубилися у травах вже й сліди
Тих пожежан. Хіба що подорожній
Приб’ється до руйновища з плачем,
Родинні щоб могилки відшукати,
Над ними свою пам’ять полистати
І вгамувати розпач свій і щем.
В глибінь віків пішло моє село.
Чому його назвали так: Пожежа –
Ніхто вже й не згада. Воно лиш межі
Ділило двох районів. Віджило...
Ще назва є. Та вже нема села...
Лише на карті можна відшукати.
Це все одно, що зіроньку піймати
У погляд свій... А зіроньки нема...
Ще яблуні цвітуть духмяним цвітом,
Черешні й вишні світяться в садках.
І дикі бджоли в росяних медках
Нектар збирають...Та посохлі віти,
Не зрізані ніким, тяжкий наводять сум.
Безлюддя. Пустота. Пригніченість тяжка...
І здавлює жура, тягуча і в’язка,
І сходить попіл перетлілих дум.
Мої далекі, любі земляки,
Скажу вам щиро я слова любові
За те, що не збідніли ви у слові
І виживали працелюбству завдяки.
Ось біля хати рідної стою...
Яка вона нещасна, моя хата,
Мого дитинства казочка крилата
Зорить очима, повними жалю.
– Іди собі... Мене не забувай...
Від мене і в думках не одвертайся, –
Шепоче вслід. А чую: "Повертайся!
Я буду сумувати так, що край..."
Заклякла я... Прощаємося вдвох.
Над нами голуби згубили пір’я.
А в закутку колишнього подвір’я
Беззвучно плаче постарілий Бог...

_________________

© Ольга Мусієнко