Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Я вірю, Господи, у Тебе!
Мені життя Ти дарував,
Блакитне неозоре небо
Й щоденні, звичні всім, дива:

Схід сонця в тихому світанні,
Приємний свіжий вітру спів
І перший сніг, що землю зрання
Тонкою ковдрою накрив.

Хмаринку дивовижну в небі,
Що казки плетиво несе,
І щирих почуттів потребу,
З якими подолаєш все!

Я вірю, Боже Всемогутній,
Що можеш чудеса творить:
Немислиме зробити сутнім,
Загоїть рану, що кровить.

Ти вмієш лагідно прощати
Усіх неправедних людей
І щедро милість дарувати
Тому, хто з Вірою іде!


* * *

В яснозоряну ніч у пронизливій тиші
Навіть чути, як зірка із неба впаде
Й, прокотившись в безмежній незвіданій висі,
Вогняну борозну в небесах проведе.

Що за знак? Чи душа розпрощалась зі світом?
Чи нове зародилось для щастя життя?
Долинають із Всесвіту дивні привіти –
Нерозгадані тайни земного буття.


* * *

Вкотре вже народжується день –
З ним нові з‘являються надії,
Щирі пишуться слова пісень
І летять увись крилаті мрії.

Скільки незакінчених ще справ,
Намірів, ідей, великих планів!
От, здається, тільки-тільки встав,
А дивись – давно уже не ранок…

Час уже не плине, а летить,
З кожним днем біжить все швидше й швидше –
Недаремно він вперед спішить:
Хтось у Небесах нам долю пише…
 

* * *

Ледь зашерхла під ранок ріка… У дзеркальному чистому плесі відбивається берега дивний, незвичний пейзаж. А в навислому над Ірпенем піднебессі видно скупчення хмар, які склались в повітряний кряж.
Що за ним там? Напевне, що сонечко: хоче хмари густі розтопить, щоб землі стало тепло і сонячно, щоб кругом розливалась блакить. Аби річка, сумна і зажурена, напилась в неї голубизни, а небесне склепіння нахмурене просвітліло, набрало снаги.
А поки що небажана сірість: сірий ліс, річка і небеса... У повітрі відтанута вільгість, і незвична, безсніжна краса: хоч і голі дерева, і трави геть пожухлі вкривають горби, та казкові намріяні чари обіймають, куди не піди…
 

* * *

Пройшлась в неділю лісом, а ще й досі
Невпинно серце болісно щемить:
Природа в людства порятунку просить,
Та вже не просто просить, а кричить!

Там, де велично зводився до неба
Могутніх крон дубових чуб густий,
Стоять пеньки… Невже вам, люди, треба
Мінять на гроші щит лісів земний?

У балочках, ярочках, на узліссі –
Скрізь видно слід сучасних «хазяїв»:
Пляшки, пакети, сміття – подивися,
На що перетворився світ лісів!

Природа вже й не жде від нас спасіння:
Вона сама у пошуках шляхів:
Он на узліссі виросли з насіння
Дубки замість понищених лісів.

Одне питання мізки вже розносить:
Чи час прозріння до людей прийде?
Природа порятунку в нас не просить:
Вона себе рятує від людей…
 

Срібна казка

Вночі диво-місяць сріблистий цю казку мені розказав: гостинно повів подивиться на поле, на ліс і на став, які у казковому сяйві заманливо кличуть удаль, і злегка прозорим серпанком мою обвивають печаль…
Узяв мене ніжно за руку, повів у замріяну ніч, аби увібрала дарунки, які роздавав навсібіч. Відкрив всі зачаєні тайни, розкрив неповторні дива: у світлі, як в шатах ося'йних, стоїть придорожна трава… Пришерхла, поникла, та сяє під місячним тихим дощем; той блискіт аж очі вбирає! Якого ж багатства іще?!
Впиваючись трунком чудесним, постали дерева з імли: то їм чарівник піднебесний з ковша щедро срібла налив… Повітря застигло у тиші, яка ледь відчутно бринить, і вітер зовсім не колише найтоншу гіллячку, що спить.
Не можу ні слів підшукати, ні поглядом все обійнять… Як дивну красу увібрати, не втратити, не розплескать? Чи зможу словами сказати про цю невимовну красу?..
Чи вдасться, чи ні змалювати, та серцем до вас донесу!


Образок
 
Заметіль… Хурделиці привіти… Сніжні, неспокійні вечори… Як тебе, чарівну, не любити, віснице примхливої зими? Накриваєш ковдрою пухкою вулиці, дороги і стежки, обвиваєш білим супокоєм доли, улоговини, ярки. Срібно-біло, сонячно-іскристо розсипаєшся на видноті, і не знаєш, що твого намиста не зібрати двічі у житті…
Сніговій січе несамовито, гнівом диха, люто завива, та бурчить, впокорений, сердито, коли сонце входить у права…
 

* * *

Бува, спаде на думку слово ніжне,
На струнах серця тремко забринить,
Зачепить щемом у душі побіжно
Найкращі почуття. І враз помчить

У Всесвіт пісня – світла і заклична,
Мелодія яскраво зазвучить,
Поллються ноти голосні й величні,
Якими між людей вона злетить.

Й засяють, наче вогники незгасні,
В піснях, що гріють душу знову й знов,
Три почуття, одвічні і прекрасні:
Це Віра, і Надія, і Любов!


* * *

Знову туман все навколо встеляє:
Балки, долинки і тихий ставок,
Шлейфом сивавим усе накриває,
Ліс за селом до хвоїнки промок…

Марево сизе від річки тягнеться
І зависає вологим плащем.
Може, у хмару воно обернеться,
Тихо проллється холодним дощем.

Тільки поки що сумує природа,
Небо похмуре і тисне, й гнітить.
Настроєм часто керує погода,
Хто не піддасться – не буде хандрить!


* * *

Хай хмари небо застилають,
Хай вітер коси розметав,
Хай грози день і ніч єднають –
Я знатиму, що ти кохав!

І, може, в день який святковий,
Коли минуть літа заграв,
Згадавши чари світанкові,
Я знатиму, що ти кохав...

Ти будеш серцю вічно милим –
В час радості і самоти,
І навіть в ореолі сивім
Я знатиму: кохаєш ти!..


* * *

Акація замислена й сумна:
Злетіло листя з вітром восени…
Стоїть оголена, але вона
Своєї в тім не відчува вини…

У стовбурі старім застигнув сік,
Гілля знітилося у наготі:
Наскільки довгим буде її вік?
Чого чекати ще у майбутті?

Тривожно їй: чи стріне ще весну?
Чи забуя між листям пишний цвіт?
Здолати мусить зиму навісну,
Прикрасити буянням білим світ!
 

Зоряні привіти
 
Годин ланцюжок урвався. А час промина так тихо, що навіть не помічаєш його неквапливий поступ: він наче стоїть на місці, а ми його проминаєм, усе спішимо й не знаєм, коли прийде час спинитись…
А серце в дорогу кличе, назустріч вітрам мінливим, в замріяні сни пірнає, які посилає небо, тривожиться і радіє, і хвильно у грудях б‘ється, таємні плека надії, крізь терни у безвість рветься…
А зорі в безмежність сіють своє таємниче світло, у Всесвіті тихо сяють, яскраво блищать у небі і щедро нам посилають зіркові свої привіти…І марево те зіркове пустелею часу лине, пронизує людські душі любов‘ю до всього світу…
 

Крила щастя
 
У щастя крила є – чи ви це знали?
Вони підносять аж до сонця нас –
І відкривають неземні портали,
Де радості дорога простяглась.
У щастя – крила? Так, воно крилате,
На них злітаєм до нових висот,
Та тільки б їх в польоті не зламати,
Не впасти, як Ікар, в пучину вод…
У щастя – крила. Просто необхідно
Їх розгорнуть у всій своїй красі,
Щоб кожному було достоту видно:
У щастя крила є! Літайте всі!


Нічна тиша
 
Запнута хмарами й давніми снами,
В світлі тремтливому дальніх зірок,
Ніч опустилась шатром над лісами,
Зачарувала і поле, й садок.
Все розімліло, розніжилось в млості,
Вітер у кронах дерев задрімав,
Тихо спадає роса з високості,
Губиться в пишному килимі трав.
Місяць проміння у річку спускає,
Ніби напитися хоче води,
Марево світ під покровом ховає,
Щоб захистити від зла і біди.
У рівчаку під старою вербою
Якось несміло струмочок бринить.
Спокій і тиша. Легкою ходою
Час проминає – його не спинить…


Цвіте акація
 
Аромат акації духмяний
Вітер хвилями довкіл жене –
І поволі йдеш, від нього п‘яний,
І шкодуєш: скоро це мине…

Запанує нероздільно літо,
Облетять легенькі пелюстки
Грон акацієвих ніжноцвітих,
Стихне спів пташиний гомінкий.

Буде все довкруг від спеки мліти,
Марево над полем забринить,
Сонця круг зависне понад світом,
Стане жар на тиху землю лить…

А поки що трудівниці-бджоли
На квітках акації гудуть –
Буде мед, і буде Спас Медовий,
Є надія: мирні дні прийдуть!


Горобині ночі
 
Горобині неповторні ночі,
Сповнені п‘янкої таїни,
Забирають у полон охоче,
Бо таки чарівники вони…

Насилають сни чіткі, барвисті,
У яких чи мариш, чи живеш,
Осипають зоряним намистом
Небо без кордонів і без меж.

В ніч таку стояти б очі в очі,
А не слухать сполохи війни…
Горобині неповторні ночі…
Тільки б мирними були вони!..


До соловейка
 
Соловейку – пісняре невтомний,
 Що зорю вмиваєш навесні,

Невсипущий ти і невгамовний,
Заспівай щось радісне й мені!

Як у лузі розцвіла калина,
Як Ірпінь під вербами бринить,
Як із неба сонце безупинно
Ласкою на землю струменить.

Як в гаю під вербами фіалки
Знов розквітли й аромати ллють,
Як улітку знову стане парко,
Поки зливи бажані прийдуть.

Заспівай про тихі, мирні ночі,
Про спокійні і безжурні сни…
Соловейку, пташе мій співочий,
Провісти, щоб не було війни…


Липневий спокусник
 
Цілував мене, обіймав мене
І на вушко все шепотів
Щось спокусливе і заманливе:
Не могла розібрати слів…

Лоскотав шию теплим подихом,
Пестив, ніжив – все залюбки,
Доторкався легеньким дотиком
До волосся і до щоки…

Поки рвала в саду смородину,
Все підводив на манівець!
Не здалася – зник за городами
Цей липневий пустун-вітрець…


* * *

Тихий сум залягає в полях,
Вже за вітром пішло павутиння,
Почорніла холодна рілля
Заховала в глибинах насіння.
До весни буде спати воно
В материнському теплому лоні,
А від сонця проснеться зело
І почне підростать на осонні.

Щедро сонячні промені пить
Будуть житні блакитні стеблини,
І колосся важке забринить,
Як дозріють у ньому зернини.
І коли колоски золоті
Обважніють, наповняться соком,
То посиплеться хліб у засік
Життєдайним, живильним потоком.
 

Барви осені
 
Талановито щедрими мазками малює осінь на земному тлі барвистими яскравими тонами усе, що звичним так було мені. Злотисте поле стало сіруватим: врожай зібрали, пил кругом несе… Зелений ліс вдягнув розкішні шати із золота й багрянцю. Та не все змінило кольори свої яскраві: он ліс сосновий зелено манить – він може свої ризи величаві лиш срібним покривалом взимку вкрить! Найгоноровішими стали клени – тут потягатись може тільки хміль: у кучерявій шапці їх зеленій спалахує і міниться кармін.
Калина у кораловім намисті красується між жовтих ясенів, а в липи у лимонно-жовтім листі немовби сонця стяг замайорів.
Яким потрібно володіть талантом, аби всі барви лісу передать! Тут зупинитися надовго варто, щоб цю красу у серце увібрать! Напитися медовості, торкнутись до золота і пурпуру глибин, охристої рижинки зачерпнути, відчути мідний чистий передзвін… Лише художник – майстер, що з роками усі відтінки вивчити устиг, напевне, цю яскраву чисту гаму на полотні утілити би зміг!..
Додому неквапливо повертаюсь між че'рвоно-коричневих дубів…Натішилася і начарувалась красою неповторних кольорів…

_________________________
© Людмила Добровольська
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/