Вишиванко моя, моя доле…

Наталія КУЗЬМІЧОВА

ВИШИВАНКО МОЯ

Вишиванко моя, моя доле,
Мій святий оберіг, моя пісне!
Золоті колосочки у полі
І волошки, мов небо, блакитні.

Вишивала барвінком хрещатим
Ту сорочку моя Україна.
Насадила добрá біля хати,
Щоб втішалася кожна дитина.

Вишивала вона вечорами
Для синів сорочкѝ і для дочок.
Й проводжала у бій з ворогами,
Вклавши в душу землиці шматочок.

– Вишиванко моя, сорочúно,
Вбережи від біди і нещастя!
Дай же вижити кожній дитині,
Дай добрá усім, миру і щастя!

Гірко плаче моя Україна,
Низько голову в горі схиляє...
Її діти стоять до загину,
Рідну неньку в бою захищають.

Та прийде перемога і воля,
Ступить син на поріг, усміхнеться.
Зацвіте вишиванкою доля
Й миром небо до нас обізветься.

Надія ФУРЗЕНКО

ВИШИВАННЯ ДОЛІ

               Бережи українське – носи вишиванку.
                                                       Ліна Костенко

Вишивана Україна –
краща на землі країна.
Візерунків розмаїття
на сорочках білих квітне.
На картатім полотні
хрестики живуть рясні.
Нитка сонця золотава
із блакиттю – честь і слава,
Соковита зелень вшита
у дозріле в полі жито.
Майорить червона нитка,
поруч з нею чорну видко:
почуття палкі любові
із журбою в серці, болем.
Вишиванки – символ волі,
боротьби за кращу долю;
віра в нашу перемогу,
світлу в майбуття дорогу.

МАМИНА ВИШИВАНКА

Вишивала мати донечці кофтину,
Мріяла про кращу долю для дитини.
Кольори веселки – на веселу вдачу,
Хрестики рівненькі клала на удачу,
Квіточки червоні – на красу і вроду,
На любов і шану батьківського роду.
Не хотіла чорну нитку вибирати,
Щоб журби у долю доньки не вплітати.
Радість дарувала, ніжні візерунки,
Заполоч на щастя прикрашала лунки.
Вишивала мати вишиванку-долю,
І співала пісню про любов і волю.

Михайло ЛЄЦКІН

* * *

Видовище це незбагненне: щоранку
Схід ледве росою обличчя промив –
І притьмом вдягає свою вишива̀нку,
Розішно розписану в сто кольорів.

Природа пишається, мов молодиця,
Що має такий українсьий убір…
Так буде повіки і вже не скінчѝться,
Бо є нескінченним життів наших вир.

Ірина БУЛАХОВА

ВИШИВАНКА

Я вишию життя не хрестиком, а гладдю.
Нехай воно цвіте на білім полотні.
І в ранки осяйні, і ночі зорепадні
Веселкою горить вінок прожитих днів.

В узори переллю всі радощі й тривоги.
В куточку – оберіг (хай відведе біду!)
Тернисті всі шляхи, та радісні дороги,
Які уже пройшла та ще колись пройду.

Я буду гаптувать до самого світанку.
Змішаю кольори (аби лиш до ладу!),
Щоб гарною була квітчаста вишиванка,
Всю душу і любов у вишивку вкладу.

Любов ШЕМЧУК

ВИШИВАНКИ МАТУСІ

Догоріла й погасла давно
Свічка мами, що під образа́ми…
Та картин й рушників полотно
Пломеніє яскраво стібками.

Мами доля – в її рушниках,
В вишиванках – і о́браз матусі…
Я прославлю її у вірша́х,
До землі я за труд їй вклонюся.

Всі картини матусі люблю:
І великі, і зовсім маленькі…
Вже й сама вишиванки роблю,
Естафету прийнявши від неньки.

ВИШИВАНКИ

У моїх вишиванках – вся доля:
І недоспані ночі, і дні,
І любов, і незламная воля,
І умілії руки мої.

За стібочком – стібочок… Так дружно
Укладаються на полотні.
Хоч буває із часом натужно –
Результат дає радість мені.

А натхнення своє я черпаю
Із матусі старих рушників…
Були ночі недоспані – знаю,
Тож нема в вишиванок років.

Та майстерність, що взята від мами,
Гріє душу і серце моє…
Будуть жить вишиванки віками –
Невмируща чарівність в них є.

СИНОВА СОРОЧКА

                        Моєму синові Денису Шемчуку

Вишию волошками синові сорочку
І загляну в очі його голубі.
Ти носи сорочку, любий мій синочку,
Нехай до душі вона буде тобі.

Одягнеш сорочку, згадай свою маму,
Вона вишивала квіти голубі.
Нехай та сорочка оберігом стане
І зігріє душу, синочку тобі.

Пригорни до серця вишиту сорочку,
Оту, що матуся вишила тобі.
Вона вклала душу у стібки, синочку,
Щоб цвіли волошками очі голубі.

Бережи, мій синку, вишиту сорочку,
Бо в ній душа мами і твій оберіг.
А як в небі зірка світить перестане,
Поклади волошки матусі до ніг.

Катерина РИЗУК

* * *

Щоб ніхто нас не зурочив,
Вдягнем вишиті сорочки –
Код країни й оберіг
Зла не впустить на поріг!

Сергей ДУНЕВ

ДЕНЬ ВЫШИВАНКИ

Не страшна орда на танках –
Мы родились в вышиванках!

Константин ВАСИЛЬЧЕНКО

ДЕНЬ БЕЗ ВОЙНЫ

Об этом бесполезно говорить,
Но, может быть, когда-то он настанет –
День без войны. И будут хоронить
Живою в гены въевшуюся память
О том, как шли солдаты убивать
Свободы дух соседнего народа,
О них, уполномоченных решать,
Как жить ему без права на свободу.
Трава укроет тысячи могил –
Бесславных, безымянных, позабытых,
И дождь не смоет, как бы он ни лил,
Узор кровавый с рушников пошитых.

Ольга МУСІЄНКО

ЗДРАСТУЙ, ХАТО МОЯ!

                               «Життя несправжнє поза рідним краєм!» –
                              Таке зробив я вбивче відкриття,
                              Приїхавши наприкінці життя
                              У рідний край.
                                                                                 Іван Низовий

Я так довго збиралась. Уві сні навіть марила нею.
Виринала із ночі та батьківська хата свята,
Що світила мені найяснішою в світі зорею,
Бо без неї у серці зіяла б одна пустота.

І тепер, як літа вже мої повернули на осінь,
Я до рідних глибин свою душу палку привела.
Та зустріла мене лише пустка німа й безголоса,
Бо давно там нема ні людей, ні обійсть, ні села.

Заглядаю в оте безнадійно-тривожне бездоння, –
В гущах зарослів сплять вічним сном одинокі хатки.
Я для них вже чужа… випадкова заїжджа, стороння…
А колись тут зірки я ловила крізь чисті шибки.

Вже й дерев тих нема, що могли би мене упізнати,
Бо засохли сади і зміліли кринички усі.
І тих квітів нема, що колись щедро сіяла мати,
Тільки небо блакитне відбилось в прозорій росі.

Тут, під зорями вічними, я вибирала стежину,
Йшла в незнані світи, покидаючи рідне село.
Та ніколи й ніде не забула я рідну хатину,
Хоч років з того часу чимало уже утекло.

Ні дротів, ні стовпів, лиш руїни заплакані очі…
Пробираюсь крізь трави, що вище ростуть голови.
Кропива ноги жалить, розноситься скрекіт сорочий, –
Я іду і не чую пекучих торкань жаливи.

Що мені дотик той, коли серце пташиною б’ється
І клубочок до горла гарячий умить підступив…
І здалося мені, що ніколи той біль не минеться
І що час нездоланний свій відлік в цю мить зупинив.

Здрастуй, хато моя!.. Хто жорстокий такий до нестями
Поглумивсь над тобою… скалічив, згубив, зруйнував?..
Ой, не вимолю я ні поклонами, ні каяттями,
Що лишила тебе, щоб чужий хтось тебе сплюндрував.

Там, в далекому світі, за сотні важких кілометрів
Я згадаю свій дім через відстань і сиві роки,
І шляхи, милі серцю, під синню небес розпростерті,
Й ніжний яблуні цвіт, що ласкаво торкався щоки.

Буде в пам’яті жить одинокий печальний лелека,
Що зустріла його на краю, де росте омела…
Він гніздо собі звив і сюди прилітає здалека.
Він отут – вартовий, страж ізниклого з карти села.

Павло СИМОНЕНКО

ГІМН ДОБРОТІ

Увеликому місті й малому селі
Доброту, ніби скарб найдорожчий, цінують,
Нею задуми підлі у душах руйнують,
Недоречними роблять і наміри злі.

Доброта – не товар і не лот на столі,
З молотка добротою у нас не торгують
І нікому, як рідкісну річ, не дарують
Ні дорослі, ні літні, ні діти малі.

Доброта проти злоби щитом постає,
Добротою ми можемо долю змінити,
В доброті ми будуємо щастя своє,
Доброту неможливо переоцінити.

Хай же це почуття у людей не притупиться!
Доброта добротою стократно окупиться.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА

* * *

Десь там лишились мрії веселкові,
У дальніх далях ледь бринять пісні,
Звучать слова пестливо-загадкові,
Які колись ти шепотів мені.

Річки спокійні й тихі під мостами
Неспішно води вдалину несуть,
Іще над мирними і селами, й містами
Птахи щебечуть, голуби гудуть.

Земля ще поволокою повита
Від світанкових рос, а не димів,
В полях ще колоситься щедре жито,
Немає вирв, воронок і ярів.

Від кленів тінь мереживом у гаї,
Троянди розцвітають навесні…
Щасливі ми й безжурні, бо не знаєм,
Що нам готує ворог навісний…

Зазнати доведеться Україні
Багато горя, втрат, кривавих сліз,
Пектимуть і болітимуть руїни,
Які агресор лютий нам приніс…

Та віримо, що перемога буде,
Адже прийде за ніччю ранок знов,
Добро здолає зло, бо вірять люди:
Непереможні ВОЛЯ і ЛЮБОВ!

Ніколи ми не станем на коліна –
В нас дух козацький гордий не зачах!
Нескорена, незламна Україна
Жила, живе і житиме в віках!

___________________________
© Юрий Камышный, живопись

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/

Художник Юрий Камышный родился 25 апреля 1962 года в Житомире. Окончил Житомирскую художественную школу, затем в 1982 году Одесское художественное училище имени Грекова. Художник является членом НСХУ с 1992 года. С 2005 года стал членом Международного Союза художников под эгидой ЮНЕСКО. В том же году Юрий Камышный стал членом Международного Профессионального Союза Художников. Заслуженный художник Украины. Указом Президента Украины в 2016 году Юрию Константиновичу Камышному присвоено звание Народный художник Украины.
Премии, награды:
1994 – стипендиат областного Фонда культуры.
1996 – лауреат городского конкурса «Человек года-96» в номинации «Лучший художник».
2001 – Лауреат премии им. Леси Украинки от отделения Украинского фонда культуры Житомирской области.
2006 – Лауреат международной премии им. Рериха.
2008 – Лауреат Всеукраинской премии им. Ивана Огиенко.
2008 – получил звание Заслуженного художника Украины.
2009 – Награда «За заслуги перед городом» III степени.
2011 – Лауреат всеукраинской литературно-художественной премии им. Ивана Нечуй-Левицкого.
2013 – награда Житомирского областного совета «Честь и слава Житомирщины».
Картины художника хранятся в коллекции Львовской галереи искусств, музее им. Леси Украинки в Киеве, в Одесском музее им. Н. К. Рериха, музее Леси Украинки в Новоград-Волынском, Житомирском областном музее литературы, Украинском Центре Культуры и Искусств, в коллекциях президентов Украины и в частных коллекциях в Украине и далеко за рубежом.