Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Що то над рікою
Вранці так сія?
Верби світанкові –
Молодість моя!

Викупали віти
В річковій воді,
Мріють ще зустріти
Весни молоді!

А поки весною
Сльози рясно ллють –
Жаль їм: за водою
Їхні рóки йдуть…

Тужать, що пропали
Безтурботні дні…
З вербами над ставом
Сумно і мені…


* * *

І ліси, і яри, і долини,
І на травах срібляста роса –
Це природа моєї Вкраїни,
Це її неповторна краса.

І калина над тихим ставочком,
Спів пташиний в квітучих садках,
І веселі весняні струмочки,
Що бринять у зелених гайках,

Жовтий лист і осіннії квіти,
Тепле літо й холодна зима –
Те, без чого не можемо жити,
Те, без чого Вітчизни нема!


Де вітчизна твоя починається?
 
Де вітчизна твоя починається?
Чи не з першого «мама» твого,
З гілки клена, що тихо гойдається
І постукує зрідка в вікно?

Чи не з ляльки з облупленим носиком,
Бо впустила її на поріг,
Чи не з двору, де ніжками босими
Вперше стала на пишний моріг?

Де вітчизна твоя починається?
Чи з бабусиних ніжних казок,
Чи зі стежки, що стрімко спускається
І веде до дітей на ставок?

Чи з дівчачих секретів, що пошепки
Любій пóдрузі передала,
Чи з букета з ромашок з волошками,
Що для мами із поля несла?

Де вітчизна твоя починається?
Чи не там, де струмочок дзвенить,
Де калина над ставом гойдається,
Павутинка на вітрі бринить?

Чи не з стежки, до болю знайомої,
Що із мандрів додому веде?
Ще багато хвилюючих споминів
Кожен з нас в своїм серці знайде…

Де вітчизна твоя починається?


Про ніжність
 
Ніжність – іменник жіночого роду,
В ньому прозорість і крихкість сама…
Робить він часто у домі погоду,
Хоч в ньому сили і краплі нема!

В цім почутті стільки трепетних рухів:
Вітру легкого повіви слабкі,
У піднебессі птахів перегýки
І переливи струмків гомінкі,

Перший підсніжник, що білу голівку
В парку над листям зіпрілим підвів,
Ранній тюльпан, що на радість і втіху
Пишно і гордо на клумбі розцвів,

Цвіту вишневого повінь весняна,
Щедрого квітня розлите тепло,
Хмарка рожева, підсвічена зрана
Сонцем, що світ обігріти зійшло.

Ніжний – прикметник. Що ж він означає?
Невитривалий, зовсім не міцний.
Формою вишуканий, досконалий,
Тихий, тактовний і не гомінкий.

Ніжно – прислівник. Тендітно і мило,
Лагідно, сонячно гріє серця.
Це почуття живе в кожнім тремтливо
І супроводжує нас до кінця...


Дивна нічка
 
Ніч тиха, чарівна: під світлом місяця здається берег дивом неземним. Понад ставком верба гілля розвісила і заховались комиші під ним.
Дахи будинків в сяйві фантастичному здаються вкриті срібляним пилком. Берізки в шикуванні урочистому біліють ніжно під небес шатром. Розсипались на куполі шовковім яскраві зорі – не зібрати їх! Хмарки легенькі різнокольорові у купку збились: чи то пух, чи сніг?..
І навіває дивна нічка тайну, кудись все манить, вабить і зове, пригоди обіцяє незвичайні, щораз дарує відчуття нове: то хочеться злетіти в піднебесся, ширяти птахом дивним в царстві мрій, то забуваєшся у сні чудеснім, зливаєшся, зрідняєшся із ним...
Десь марять сосни про минулі весни і мріють про далеке майбуття… А молодість у пам’яті воскресла і повернула все із забуття…


* * *

Стеляться дорогами тумани,
Скинули вбрання осіннє вишні…
Розтривожились у серці рани
Від щемливих згадок про колишнє…

Опустіли скошені левади,
У садках вже яблука дозріли,
І хвилюють спогадів громади
Про обійми трепетні несмілі.

Стихли в небі кличі журавлині,
Осінь загубила всі чарунки,
Полум’яні грона горобині
Навівають спомин про цілунки.

Понад річкою нависли хмари,
Дикі гуси зникли з прибережжя…
З далини з’являються отари
Роздумів, солодких і бентежних…


Ліс після дощу
 
Стоять велично, вкутані туманом,
Серед струнких беріз старі дуби.
Після дощу, пролитого ще зрана,
Крізь трави пробиваються гриби.

П’янким озоном вже запахло в лісі,
З осики листя різко вітер змів,
Мереживо поміж гіллям розвісив
Павук, що так дбайливо його сплів…

Заплуталась у ньому комашина,
Ліс додивляється осінні сни,
А біла на осонні конюшина
Розквітла всім на диво восени…


Світанковий спокій 

Берізки білої тоненький стан
Колишеться в туманному світанні,
З колоссям обважнілим зрілий лан
Хвилюється у сивім передранні.

Скрізь тихий спокій. Вітерець легкий
Не рушить навіть гілочку тендітну,
Лише дзвінкий струмочок гомінкий
Упевнено веде доріжку світлу.

У гаї обізвалось пташеня
І світ помолоділий звеселяє,
В травиці працьовита комашня
Билинки й гілочки дрібні збирає.

Хай ця ранкова загадкова мить,
Як пісня, радо в серце увіллється,
Тремтливо, щемко в ньому забринить,
Відлуннями надії озоветься.


Незбагненний сон
 
Знову снився сон у кольорах:
Образ Богоматері тримаю
Біля серця в трепетних руках
І благоговіння відчуваю.

Ту ікону нібито мені
Сам Владика дарував на свято:
Йде по хмарах у височині
Матір Божа у блакитних шатах.

Погляд материнський, ледь сумний,
Проникає глибоко у душу,
Ніжний, лагідний, такий ясний –
Серце і розчулить, і зворушить.

Від ікони лине теплота,
Випромінюється мир і спокій,
Щедра і безмірна доброта,
Помисли навіює високі…

Спонукає світлий образ нас
До Небес з молитвою звернутись.
Бог почує наш смиренний глас…
Та до чого сон цей – не збагнути!


* * *

Тижні день за днем минають,
Плинуть місяці, роки,
Як громаддя, виростають
Складені із них віки.

Покоління йдуть на зміну
Попередникам своїм,
Та лишається незмінним,
Незворушним часу плин.

Час пливе, пливе рікою,
Вдаль відносячи життя,
Залишає за собою
Згадки й муки каяття:

Щось колись не так зробила,
Десь комусь не так сказав…
Втрачені даремно сили,
Скупо котиться сльоза,

Бо життя важкі уроки
Часто-густо нам дає…
Тільки не повернеш роки –
Що прожив – усе твоє!..

________________________
© Людмила Добровольська