Лариса Радченко

погляди тореадора і руки натхненного ритму
не озираючись, слухаєш місто, в якому уперше
тож говори обережно, мов в роті тримаючи бритву
риби-серця б’ються в наших гарячих тілах, наче в вершах

доторком, голосом, криком зі мною, думками деінде
іноді соромно, страшно, бо віриться: я тобі – якір
першопроходець жінок і ловець гвинтокрилів та мідій
з ран, в які пальці засмаглі вкладаєш, галузяться маки

жертви криваві приносимо ми неминучості колій
часу лишилося – ніч, тож торкайся до мене, торкайся
погляди тореадора, очей твій горіховий колір
стіни без вікон на нас наступають, ми завтра покаємось

тінь твою так непомітно й прозоро тримаю за руку
небо ще дасть нам свій простір для вражень, для віршів і звершень
дихає сонно метро під старечою шкірою бруку
не озираючись, слухаєш місто, в якому уперше


ВЗАЄМОЗАПЛЮЩЕНІ
відплюватись нарешті відкашляти попіл і плісняву
підшукати найменням синоніми фотки відксерити
коли стерті всі дотики з тіла лишається висновок
що забуте в четвер неодмінно згадається в середу

всі свічки цигарки та інакші невинніші символи
наші ролі затверджені фільми Фелліні Офелія
подивись ти і я постаріли ми навіть посивіли
заховавшись від світу в дорогах пляшках або келіях

ми взаємозабуті портрети із плямами патини
забинтовані руки шматками вчорашніх рукописів
в нас провали у пам’яті кадрами плівки залатані
ми тонкі наче голки об нас дуже просто вколотися

в попільничках ще корчаться трупи холодних недопалків
ранок робить поволі обійми й слова скупуватими
тільки голос твій здатен в горлянці залишити опіки
тільки погляд твій шкіру так пристрасно татуюватиме

ми взаємозабуті закриті взаємозаплющені
наше вічне «мовчи» не витримує жодної критики
наші ріки міліють і річища робляться вужчими
і вмерзають у лід гострощоглі прозорі вітрильники


ДРОМОМАНІЯ
поза стінами тісно так тісно буває лиш зовні
наші пози картинні і зовнішність наша чужинська
а всередині простір прозоро громадяться повені
і так хочеться спертись хоча б на колону – теж жінку

а впадаєш як завжди в пивні вечори і розмови
у хисткі наші прихистки в хустки і пастки і хисти
бо повітря навколо на запах нагадує змову
між вітрилом і вітром але нам нема куди плисти

тільки пристань-вокзал нас чекає брудних чи то блудних
тільки ріки як водиться завжди впадають у колії
хоча нині й весна та у грудях вовтузяться грудні
і від того під ребрами так невиразно поколює

є наука дороги і сотні наук як померти
я живу автостопом в запльованій майжеєвропі
я харчуюсь лише алкоголем і клеєм конвертів
і навчаюсь мистецтву тютюн обертати на попіл

а листи не доходять напевно їх знищує пошта
чи можливо гортають ночами фригідні поштарки
наче ліки щоб серце нарешті пришвидшило поштовхи
їх смакують поволі ласують облизують марки

то кому ж ти напишеш самотній сумний подорожній?
бездоганно довершений – яблуко без червоточин
обіймають міста нас – гарячі та все ж нам ворожі
і ми знову і знову обличчя байдужі їм топчемо

то куди ж ти підеш? дромоманія невиліковна
ця хвороба бомжів провідниць полководців і гідів
з власних повеней знову сухим випливаєш назовні
захопивши до вуст трохи мулу і декілька мідій


ДВАДЦЯТЬ Н-НА ВЕСНА
подивись риби в ріках давно повернули до витоку
подивись мої туфлі ночують носами до півночі
двадцять n-на весна нас обох розбирає на гвинтики
двадцять n-на весна нас обох запізнілістю знівечить

застигають в горлянках тумани блукають подвір’ями
в них кружляють прозорі метелики й звуки металіки
нам пророчить синоптик сніги і прощання – повір йому
нам на шиях вітри позатягують зашморги шаликів

двадцять n-на весна намотає дощі на колеса нам
зацвітуть парасолі в міських квітниках і на вулицях
ми з тобою так довго хворіли двадцятими веснами
наші болі вчорашні під серцем як равлик зіщуляться

вдвох ми плакали десь на забутих дитячих майданчиках
на поламаних гойдалках пили вино з дивним присмаком
якщо вмієш дивитись так важко навчитись не бачити
якщо вмієш літати так важко летіти невисоко

і тому не летиш і не дивишся просто існуючи
мовчки стежиш як рідних колишніх заковтують повені
двадцять n-на весна істерична спокійною буде ще
якщо ми доживемо: сльозливі і львів-інфіковані


ЩУРОЛОВ
так ідуть за богами так плачуть лише за богами
так жалкують за літом коханими й снами поганими
ти виводиш із міста мене щуролове із Гамельна
що ж виводиш – виводь і міцніше тримай за рукав

це як сходи до пекла та тільки все нижче і нижче
попід пальцями ніг павуки виповзають із тріщинок
щуролове зізнайся чи варто кохати і ближчати
якщо нам все одно наступає на п’яти ріка

просто йдеш собі йдеш незворушний як мур або вежа
місто гасне дешевшає більше тебе не обмежує
щуролове із Гамельна хлопче скуйовджений жевжику
звідки в чорних зіницях твоїх цей пекучий азарт?

чи це правда що нас по той бік вже чекає наш вирій?
чи це правда що світ вже давно потонув і не вирине?
щуролове вгамуйся і виверни серце навиворіт
я боюсь доведи що існує дорога назад


ВИРОК
винесеш вирок розділиш на підмет і присудок
випито чаші налиті мовчанням і осудом
сита наповнено тиші напилися досита
зорі подібні до бусин чи зерняток рисових

винеси вирок бо ти вже давно його виносив
в череві повному каменів дев’ять злих місяців
висновки вибухи викидні бісяться бісяться
знаки питання і оклику бавляться в синтаксис

винесеш вирок розкреслиш на розділи й речення
впертий магістре маестро міністре відчуження
мій менестрелю навчи нас обох бути мужніми
чуєш навчи нас мовчати і бути безпечними

винеси вирок загоєння крапки завершення
осінь піде що залишиться ввечері з втеч її
ті самі речення зречення речі і течії
ми зостаємось на протязі жертвами першими


ОСІНЬ (ДОН КІХОТ)
той що мій всесвіт тримає на віях
йде на двобій з вітряними млинами
листям опалим мов сотнями віял
дощ приховає твій наступ твій намір

стріли приносять вітри і отрути
воїнам в борг наливають в тавернах
ніч тебе знову від бога відтрутить
день тебе знову до бога наверне

нам залишились розваги сумнівні
снити пиячити вити на місяць
бавитись в шахи з слонового бивня
хто нам медалями рани завісить?

хто нам загоїть порізи розверсті?
хто з пухирів повиймає нам жала?
пальці чутливі знервовано пестять
перса жінок та руків’я кинджалів

зібрано речі в потерті валізки
геть від сльозливих і довговолосих
дні й горобці пролітають так низько
вбраний у лати врізаєшся в осінь
P.S.
ця істота ніколи не звикне до рук
ця істота ніколи не втягнеться в гру
ця істота і жити напевно не вміє
ця істота не буде сидіти в ногах
цю істоту не вчепиш за серце на гак
ця істота мій всесвіт тримає на віях

ця істота не схожа на інших істот
ця істота над прірвою довгий місток
ця істота подібна на дике цунамі
ця істота мій янгол з вечірніх молитв
ця істота мій грішник за нього болить
він іде на двобій з вітряними млинами


ОСІНЬ (УЛІСС)
берег на обрії тане як цукор як сіль
що зостається нам? плакати бити на сполох
ти на гачку запитання віками висів
знаєш таких мовчазних розпинають на щоглах

де ти? в якій із жінок чи в якій із пустель
якір пускає під воду коріння залізне
місяць у череві неба щоночі росте
місяць на шибки віконні лягає і тисне

спиш наче спіймана риба чутливо слизький
півник-льодяник чи флюгер з тоненької жерсті
ночі проціджую ситом як теплі піски
ти осідаєш мов золото в пальцях і текстах

я залишаюсь чекати снігів і відлиг
гріти долоні над синіми квітами газу
ти розіп’ятий на тілі стрункої щогли
звідки ти знаєш про болю нагострені пазурі

звідки ти знаєш як страшно буває вночі
двері риплять і розпачливо плачуть завіси
зрештою знаєш тож просто пливи і мовчи
зрештою знаєш і досить і крапка Уліссе


ВЕЖА ЛАСТІВОК
львів – твій дім на прозорій нозі на скляній соломині
твоя вежа край світу з бісквіту медова й крихка
осідає на вікнах густе снігове павутиння
розтікається вулиця наче свинцева ріка

храм мереживних суконь яких нам уже не зносити
ненаситний вівтар де крізь скло пробивається сніг
проливається світло крізь білі решітчасті сита
ти малюючи ластівок прагнеш пришестя весни

шлеш листівки порожні давно вже нічого не пишеш
осипаються фрески зі стін твоїх вицвілих веж
в тебе так мало книг в тебе є тільки тіні і тиша
в тебе є тільки човен в якому ти не відпливеш

ти як клітка пташина чекаєш відчинена тиха
налаштовуєш пастки на ластівок в кожному з нас
залишається тільки завмерти і дихати – дихай
нас вже скоро наповнить твоїми птахами весна


ПРИМИРЕННЯ
примирення коштує вдвічі дорожче війни
притишуєш голос заходиш навшпиньки в кімнату
ковтаючи сльози боїшся здаватись „занадто”
і потай плюєш на його незаслужений німб

примирення – лік що тобі не загоїть синців
залишених ребрами в липні на сходах під’їзду
пташатко що дзьобом розкритим випрошує їсти
ти надміром пестощів легко розчавиш в руці

примирення – ні, тимчасове таке перемир’я
скривавлене пір’я забута білизна сліди
є човен в який уміщається тільки один
і хвилі зрадливо гойдають от спробуй повір їм

промовчавши ніч ти не станеш до ранку новою
тікатимуть хмари з небесних священних отар
примирення ранить тебе вдвічі більше ніж та
ота найбезглуздіша і найбезжальніша з воєн