Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми 

                                    Оповідання

Мишко жив удвох з матір’ю. Під час Другої світової вона прижила його з німецьким лейтенантиком. І тому вони змушені були втекти зі свого села від людського гомону в сусіднє шахтарське селище, де й осіли на постійне проживання. Отож тихенько там і жили. Мати казала йому, що його батько загинув на фронті, але він знав про своє темне походження. Та й люди знали про це, бо чутки дійшли з села й сюди.

Мишко вчився вже у шостому класі, коли якось взимку увечері гуляв він з хлопцями на вулиці неподалік своєї хати. У сусіда син нещодавно повернувся з тюрми, де вдруге сидів за крадіж. І взагалі це був відчайдушний бандюга. І от цього вечора вийшов він з двору, побачив Мишка та й каже голосно:

– І фашистик тут! Чого ви, хлопці, не женете його утришия?

– А ти, дядьку, бандит! – огризнувся Мишко. Той мовчки пішов до двору, взяв товстенького металевого прута, вийшов знову на вулицю та до Мишка. Хлопець кинувся було тікати, та бандюга наздогнав його й почав шмагати прутом по голові. У хлопчака від нестерпного болю одразу в голові наче заіскрилось, він упав, капелюх покотився по снігу.

– Будеш знати, як базікати, гадюченя, – процідив крізь зуби дядько й пішов собі додому. А Мишко піднявся, скиглячи, нацупив капелюха й поплентався до свого двору.

Матері він нічого не сказав. Та вранці відчув, що голова у нього мов горить. Помацав себе по маківці. Нащупав під рукою болючі здуті пасмуги. Але головне було те, що він почав заїкатися. Мабуть, від страху, якого вчора зазнав. Це помітила мати, здивувалась, бо з сином ніколи такого не було, й почала допитуватися, що з ним трапилось. І він розповів їй про все. Вона поплакала, та до сусідів не пішла, тому що це було марно. З бандитом сваритись, що лиха ще більшого собі накликати. А щоб син позбувся заїкання, повела його до діда, чаклуна, що жив у них на околиці селища. Дід оглянув хлопчиська, повів його на кухню й велів роздягтися догола, а сам шмигонув кудись надвір. Через мить вернувся з відром води пополам із снігом, приховав його за дверима, потім приніс корито й поставив перед Мишком.

– Ставай у корито, – суворо сказав дід. – Нагнися, заплющ очі й долонями закрий обличчя. Коли Мишко зробив це, дід ухопив відро й вилив холоднючу воду хлопцю на спину. Той аж підплигнув від несподіванки й заволав:

– Діду, що ви робите?

– Чуєш, чуєш, жінко, волає, але вже не заїкається! – мовив дід, сміючись. Отак Мишко вилікувався од заїкання.

А як зійшли у нього здуті пасмуги на голові й забулось заїкання, одного вечора мати засвітила каганець, поставила його перед іконою, стала навколішки і довго молилась. Вона дякувала Богу за Його милість до її сина й просила покарати отого сусіда, злодюгу. І, як не дивно, невдовзі сусід почав кахикати й кахикати. Спочатку так собі, а потім з кров’ю. Чи то тюрма йому нагадувала про себе, чи материна молитва давалася взнаки, але сусід кахикав, кахикав та й через рік, як то кажуть, віддав Богу душу. Якщо вона у нього була.

Коли сусіда ховали, мати Мишкова перехрестилась та й каже:

– Може, воно й гріх отак звертатися до Бога, але за свого синочка я готова й гріх знести.