ТАК БЕЗСЛАВНО ЗАКІНЧИЛАСЬ ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА
Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

МОНОЛОГ З ОСТРАХОМ
(Повість про радянського розвідника,
мешканця м. Суми світлої пам’яті Левка Полозуна.
Продовження.)

У 20 років я готувався стати розвідником…

– На ранок в’їхали в якесь село, забите військовою технікою. Поставили машини подалі від центральної дороги, в городах на лужку, під вербами поряд заболоченої річечки. Старшина швиденько нагодував водіїв, і вони полягали трохи перепочити. Коли хлопці вже спали, декілька разів налітали «Хейнкелі» і бомбили центральну дорогу, де рухався транспорт, та мої хлопці ні разу навіть і не поворухнулись...
Опівдні підкріпились салом з хлібом (сало – своє, а хліб старшина вже встиг виміняти у селянок на свою муку) і хотіли рухатись далі, щоб десь переправитись через Сулу, та раптом до нас підійшли якісь люди в цивільному з двома кулеметами «максим». Вони були у винищувальному батальйоні в Лубнах, але їхній автобус зламався. Разом з 18-ма меддівчатками їх було чоловік тридцять. Просили взяти їх з собою. Як було не взяти?
Через деякий час під’їхали до мосту через Сулу. Але міст був розбитий, і перед ним застигла велика колона різної військової техніки. Переправу намагались якомога швидше налагодити. Та, коли нарешті налагодили, налетіли «Хейнкелі» і розбомбили переправу. Техніку вони не чіпали, бомбили лише міст, бо, мабуть, знали, що без мосту нам все одно нікуди діватись... Незабаром побачив знайомих хлопців з сусіднього в Києві автополку. Цей 35-й полк був у розпорядженні ЦК партії. Його машини були завантажені рулонами газетного паперу та друкарською технікою. Треба було негайно тікати з цієї «пробки» перед розбитим мостом, бо десь зовсім поруч був ворог. Це я добре розумів. А на тім боці Сули лежали під кущами червоноармійці і сушили онучі та білизну. Мабуть, вони думали, що вже вибрались з оточення.
По карті знайшов інший міст через Сулу, трохи південніше. До нього було всього 5 км. Поїхали туди майже суцільною алеєю слив. До нас тягнулись гілки з гронами сизувато-синіх плодів, що ніби самі просились до рота. Та нам було не до того. Неподалік від села, що було коло мосту, нас зупинив якийсь капітан на «М-1». Він дав мені автомат ППД і ракетницю і сказав, що треба розвідати, чи є в селі німці, бо, може, «тот хохол» навмисне лякав. Я взяв на машину хлопців з винищувального батальйону з «максимом» і поїхав. Доїхали до хуторочка. Бачимо на вулиці колодки, а на них сидять старики, жінки і діти. Всі по-святковому вбрані, в українських костюмах. Спитав про німців. Відповідають, вчора увечері вони були в селі, що біля місточку. Їдемо далі. До села вже метрів 500. Бачу, вулицю перебігли німці у касках. Тільки-но ми розвернули машину, як з боку села пролунала кулеметна черга. Одна куля пробила кабіну над головою. Застукотів наш «максим». Ми вже мчали геть. Я дав постріл з ракетниці: було ясно, що «тот хохол» не збрехав.
Повертаємось до своєї колони і всі разом знову їдемо до переправи. Там роботою керував якийсь майор. Якраз закінчували настилати
міст. Та ось знову налітають «Хейнкелі», і... мосту як не було. «Не інакше, як хтось наводить ці літаки», – промовив майор. Раптом чую шум літака. Від машин вже біжать люди, щоб десь сховатись. Але... це наш «У-2» – «кукурузник»! Він кидає вимпел прямо переді мною. Хапаю його, витягую папірець, читаю: «30 км уверх по Сулі ціла переправа в селі Сенча». Дивлюсь на карту: по дорозі їхати туди далекувато, а як махонути ось прямо по косогору наверх, то там – пряма дорога на Сенчу. Так і зробили... Стою на підніжці машини і бачу, що за мною рухається багато машин: мабуть, не один я заглянув у карту. Під кінець
підйому побачив дурну трагедію: з автомобілів 35-го полку, щоб виїхати
на гору, почали скидати величезні однотонні рулони паперу, і ті рулони,
набираючи швидкість, розбивали внизу автомобілі і давили людей, що
не чекали такої напасті. «Добре, що ми попереду тих рулонів», – подумалось мені.
За декілька кілометрів до села Сенча наздогнали якийсь автомобіль: червоноармієць віз нашого пораненого льотчика, збитого німцями, та машина зламалась. Взяли до себе того льотчика і рушили далі, вниз до мосту. Ось і міст вже позаду. Попереду, за сім кілометрів, – станція Сенча. Вирішую за нею зупинити колону для відпочинку. Тому без зупинки минаємо селище біля станції і кілометрів через п’ять бачу велику скирту соломи. Поруч неї і зупиняємось... Вже смеркалось, а не було ще п’яти моїх машин на чолі з політруком, що замикали колону. Раптом чую з боку станції кулеметні черги. Невдовзі появились і наші ГАЗ-ММ. Та вони на повному ходу проскочили мимо нас, лише почув я, як наш політрук крикнув з передньої машини: «В Сенчі – німецькі танки!» «Оце так політрук», – подумалось мені. Тільки я його й бачив, отого політрука.
Мабуть, не судилось нам ночувати коло тієї великої скирти. Віддаю наказ: «Нічний рух до Охтирки!» Далі рухаємось без пригод, хоча побоюємось, що наздоженуть ворожі танки (ми тоді ще не знали, що німці рідко воюють вночі). Проїздимо Зіньків. В Гадячі повертаємо на Охтирку, переїжджаємо через Псел. На світанку в ліску край дороги побачили дуже багато кинутого військового спорядження. Наш старшина тут гарно похазяйнував: переодяг у військове всіх з винищувального батальйону, завантажив машини солдатською новою білизною і кирзовими чобітьми, причепив до своєї машини похідну кухню з чималим запасом свинячої тушонки. В цьому ліску ми й перепочили. А наш старшина зумів почастувати нас чудовим українським борщем з тушонкою, звареним у новій польовій кухні.
В Охтирці ми заночували. Вранці виїхали на Богодухів. День був сонячний, теплий. У полі трактори мирно орали землю на зяб. Навіть не вірилось, що десь (зовсім недалеко!) йде війна і гинуть люди...
У Богодухові прожили ми два тижні. Потім нагрянув до нас якийсь полковник із АБТУ (автобронетанкового управління) штабу фронту і наказав нам передислокуватись в ліс під Охтирку. Це було по дорозі з Охтирки на Тростянець поряд з будинком відпочинку «Сосновий бір». Ми відразу туди й переїхали. З тиждень прожили ми там спокійно, а потім почали виконувати завдання: перевозити до фронту живу силу, боєприпаси та продовольство. Якось одвезли з Сум під Конотоп стрілецький батальйон. На зворотному шляху заночували в ліску біля ріки Сейм. Вранці рушили на Суми. Недалеко від Бурині зустріли шістьох червоноармійців з того стрілецького батальйону, що ми вчора відвезли під Конотоп. Вони казали, що їхній батальйон розбили німці. Наш «особіст» заарештував їх і здав до комендатури Сум... Тільки вночі повернулись під Охтирку, як на ранок одержали наказ передислокуватись в село Малинівка, що аж за Чугуєвом по той бік Сіверського Дінця.
Через декілька днів мене з 15 автомобілями послали до Харкова в АБТУ штабу фронту. Я був підлеглим майору, що командував групою підривників. Ми доставляли тому майору різні матеріали та прилади. Бачили, як його люди мінували різні об’єкти: в цегляну стіну закладали вибухівку і дірку заштукатурювали, в приміщенні клали на стіл годинник, який через дірочку в столі був з’єднаний дротинкою з вибухівкою в ящику стола і т. ін.
У другій половині жовтня начальник АБТУ наказав мені одержати товари для буфету штабу фронту і перевезти їх у Валуйки, місце передислокації штабу. Цим товаром були цигарки «Казбек» та «Сєвєрная Пальміра», шоколад, коньяк, дорогі цукерки, масло вершкове, ковбаса копчена і шинка, консерви. Все з розрахунку 1200 кг на кожну машину... Коли ми приїхали на склад, то там нам сказали, щоб ми брали, скільки зможемо взяти, без ніяких накладних. Ми так і зробили: завантажились під зав’язку, ще й у кабіни набрали. Увечері, коли ми виїжджали зі складу, бачили, як той склад підпалили, хоч там були цілі гори дорогих товарів. А людей туди так і не впускали, незважаючи на те, що вони там цілодобово юрмились біля прохідної.
До Валуйок добирались 12 днів. Вже у Куп’янську дізнались, що німці зайняли Харків. У Валуйках здали товар делікатесів згідно з нашими накладними. З рештою товару рушили доганяти свій батальйон і наздогнали його аж у Россоші, що на Воронежчині. Решту товару (за винятком того, що було в кабінах) віддали своїм комбату і комісару. Вони такому подарунку були дуже раді.
У складі батальйону біля Павловська переправились через Дон. Якраз на Жовтневі свята заночували в цьому місті в готелі і чули по радіо, що в Москві був парад на Красній площі, на якому виступав Сталін... З Павловська ми рушили до хутора Краснокоротковський, що на Сталінградщині, – наше нове місце дислокації. Тільки туди дістались, як отримали наказ їхати в Усмань Собачу під Воронежем. Коли туди доїхали, почули, що почався наступ наших військ під Москвою. І ми всім батальйоном повезли до фронту в район Єльця боєприпаси та продовольство.
На станції Красная Заря ми майже наздогнали фронт. Тут біля спаленої церкви в придорожній канаві бачили вбитого німця з куркою в руках: потім фотографія того німця з куркою була в газеті «Красная звєзда».
Коли наступ наших військ на цій дільниці фронту припинився, наш батальйон передислокувався до Старого Осколу. Звідти ми возили вантажі в Корочу. Почалась весна, а з нею – і грязюка, з якої часто доводилось майже на руках витягувати наші машини. Їздити треба було вночі, щоб не зустрічатись з авіацією ворога. Харчі ж були поганенькі. То я помітив, що худну і став кашляти. Але бачив, що мої водії їжею не обділені: у них завжди було м’ясо, ковбаси, консерви. Ясно було, що то все крадене, хоча водії завжди здавали товари згідно з документами. Вони й мене запрошували до свого столу, та я ще знаходив у собі сили, щоб відмовитись.
Якось по дорозі в Корочу зупинились ми на хуторі ночувати. Мій старшина запропонував разом повечеряти. Зайшли до хати. Відразу кинулось в очі: білосніжні простирадла на ліжку, вишиті хрестиком рушники на покуті, свіжовимазана долівка. Все дуже нагадувало рідну Україну. В хаті пахло смаженим м’ясом та прянощами.
Після вечері, під час якої я все дивувався, звідки старшина взяв такий прямо святковий харч, коли ми вже полягали спати, я не втримався та й попросив старшину розкрити секрет джерела його харчового багатства. І той мені його розкрив: «Ти що думаєш, наше начальство не гарбає з солдатської кухні? Ще й як! У нас же комуна— «всьо общєє». І чим більший начальник, тим більше й треба. А нас заставляють жити по-чесному. Ти бачив, які посилки додому надсилають наші комбат та комісар? На фронті щодня гинуть люди, а на них як на живих надходять продукти на замовлення начальства. І куди ті продукти діваються?.. Отож і ми не дрімаємо. Веземо взимку, наприклад, свинячі чи бичачі туші. Затягнемо до теплої хати саму велику з тих туш, відрубаємо м’яса, скільки нам потрібно, а замість відрубаного каменюк понакладаємо у тушу, потім водичкою зіллємо, на морозі все замерзне – і слідів немає. І на всякий харч у нас є свої хитрощі, як його добувати... Може виявитись, кажеш? Виявиться чи ні... а інакше ми всі отут подохнемо!»
Отаку життєву солдатську мудрість розтлумачив мені старшина, розкурюючи козячу ніжку...
Незабаром після тієї вечірньої розмови із старшиною мене викликав до штабу батальйонний комісар і спитав, чи давно я перевіряв у своєму взводі хіммайно. Я відповів, що було не до того. Тоді він наказав вишикувати взвод для такої перевірки. Дивно мені було, що його зацікавив стан хіммайна саме у моєму взводі, та наказ є наказ.
На перевірку до вишикуваного мною взводу прийшло все ротне та батальйонне начальство, а також начальник особливого відділу. Це мене також здивувало... Комісія почала перевіряти хіммайно, яке у кожного водія було в машині за спинкою сидіння. Перевірили перші декілька машин поспіль і раптом відразу перейшли до передостанньої машини. Комісар вийняв з-за спинки сидіння замість одного два протигази: в одному з них були коробочки з кишеньковими годинниками. Саме такі годинники ми возили в Харкові саперам, котрі пристосовували їх для мінування приміщень. «Особіст» тут же заарештував водія тієї машини. Невдовзі його розстріляли як за мародерство. «Бач, солдата розстріляли, а ніхто не загляне в ті посилки, що посилають додому комісар та комбат», – подумалось мені тоді...
У квітні сорок другого передислокувались ми у Малий Бурлук, що біля Куп’янська. Тут мені вручили першу нагороду, медаль «За бойові заслуги», – за вихід у повному складі з київського оточення та відмінне виконання завдань. А 12 травня направили мене до Москви на перепідготовку до військової інженерно-транспортної академії ім. Куйбишева, де я був... завербований до ГРУ – головного розвідуправління. Так що, навчання в академії було, власне кажучи, навчанням у школі розвідки. Отож, у 20 років я готувався стати розвідником.
Мені дали «легенду», за якою я був сином кубанського осавула, розстріляного за участь у повстанні проти радянської влади 1928 року; мати моя мешкала в станиці Невинномиській; ріс я у сестри в місті Горлівка. Мені сказали, що після підготовки мене призначать у танковий підрозділ, де мене в потрібний час знайдуть і проінструктують, як потрапити у полон. Так мені з самого початку було сказано, що я мав потрапити у полон до німців. Якщо ж потраплю у полон природним шляхом, то мушу діяти залежно від обставин. У полоні я повинен був докласти зусиль, щоб потрапити до Абверу. «А якщо мене вб’ють наші?»— запитав я. «Все може бути. Але краще залишитись живим», – відповіли мені. Я знав, як виходити на зв’язок з нашими в обласних містах України, а поки що... навчався в академії.
Навчання продовжувалось два з половиною місяці. Найбільшою його трудністю було те, що нічого не дозволялось записувати. Наприкінці протягом двох тижнів наша група з 30-ти лейтенантів вивчала англійські танки «Черчілль», «Матильда» та «Валентайн». Заняття вів англієць-інструктор поганенькою російською мовою. Кожного разу на початку занять до класу заходив бой, негрик, з підносом, на якому були пляшка віскі, а інколи й «Московської», чарочка і коробка з сигарами. Бой ставив піднос на підвіконня і виходив. Інструктор час від часу наливав манюсіньку чарочку віскі чи «Московської», випивав, а на закуску закурював сигару. Пихкаючи димом, він розповідав далі... Дзвенів дзвінок, за підносом заходив негрик. А на підвіконні залишались недопалки сигар, з яких ми робили великі цигарки на всіх.
Після навчання в академії мене направили до Сизранського легкотанкового училища... Коли їхав потягом у Сизрань, у вагоні були дві красиві молоді жінки, сестри. Але одна з них, дружина полковника авіації, була божевільна: збожеволіла, коли під час бомбардування загинув її маленький синок. Вона була то спокійна, то раптом кричала, падала на підлогу, билась, як риба об лід, і гукала: «Мій Серьоженька! Нащо ви забрали у мене Серьоженьку?!»
В училищі вчився лише місяць. Після цього отримав призначення у щойно сформовану танкову бригаду, що мала їхати отримувати англійські танки аж до Ірану. Тож невдовзі я з бригадою брав участь у марші за тими танками до Ірану через Красноводськ, Каспійське море до Тебріза. Звідти вже зі своїми танками приїхали в Єфремов, що на Тульщині, а потім своїм ходом – в ліс, поруч із селом Красноє Тургенєво, колишнє Спасскоє Лутовиново, маєток І.С. Тургенєва. Тут ми довгенько були в резерві фронту. В цих тургенівських місцях запам’ятався мені трагічний випадок.
Був у бригаді один капітан, колишній командир бронепоїзда, який нібито німці розбомбили: всі загинули, а цей капітан залишився живим. Він ходив з перев’язаною рукою. Та раптом виявилось, що той бронепоїзд не розбитий, а захоплений ворогом і робить нальоти на наші позиції. А невдовзі лікарі довели, що цей капітан – «самостріл»: взяв у ліву руку гранату, ліг за дерево, а руку з гранатою поклав за стовбур – граната вибухнула і відірвала йому кисть руки. Це нам розповідали на політзаняттях. Капітана розстріляли перед строєм бригади. Він зовнішньо був спокійним, тільки лице було біле, мов крейда... Тоді я повірив, що нам говорили про того капітана. А зараз думаю: «Може, воно й не так все було. Бронепоїзд німці могли відремонтувати. Могли й загинути всі, окрім капітана. Таке бувало. Але за тих часів йому від «смершу» загрожувало будь-що: втратив бронепоїзд і людей, а сам залишився живим. От якби й сам загинув, то був би героєм. І капітан «для вірності», що, мовляв, і він постраждав, відірвав собі руку. Тому що не був він схожим на боягуза перед смертю. А «зізнатись» смершівці могли примусити будь-кого...»
Незабаром нашу роту придали 7-му козачому кавалерійському корпусу. Хтось в штабі навіть придумав влаштовувати заняття по взаємодопомозі танкістів і кавалеристів. І нас вчили їздити на конях, а кавалеристів – на танках.
В листопаді ми дізнались про наступ наших військ під Сталінградом. І ось наказ: марш на Єфремов для завантаження в ешелон... Нас везли на південь, і ніхто не сумнівався, що ми їдемо під Сталінград. Та до Сталінграда ми не добулись. Вивантажились на станції Анна, що на Воронежчині. Потім – відразу марш на Ровеньки, Кантеміровку, Россош. Німці відкотились за Дон, а італійці та румуни, що нам зустрічались, тікали від нас або здавались у полон. У Россоші німці трохи оговтались від несподіваного маршу нашої танкової армади і спалили 18 наших танків, тому що кавалеристи корпусу не встигали за танками. Згорів і мій танк. І мені дали іншу «Матильду».
Це все відбувалось за грудневих морозів. Танки мчались з відкритими люками, і в машині було холодніше, ніж на броні. А ми, танкісти, отримували тоді пайок – 600 грамів пшениці і 60 грамів бавовняного масла на добу. Отож на зупинках шукали хату, де у хазяїна була корова та саморобні жорна: намелемо борошна, напечемо млинців, попросимо у господині кислого молока і – маємо славну вечерю. Правда, і в цей час зустрічав я іноді серед танкістів таких «жахів», що не дуже горювали щодо їжі. Наприклад, під Россошшю, в селі, де мій танк з екіпажем одного разу залишили «маяком» для групи, яка мала повернутися з розвідки, попався нам Т-34. Екіпаж його не шукав, де намолотити борошна: в цьому танку було повно тушонки, консервів, масла вершкового, ковбаси копченої та горілки іноземної «Норден Лео». Де ті хлопці все це роздобули, лише вони знали: мабуть, десь німецький обоз захопили. Одно слово, на війні виживав хто як міг.
В січні сорок третього дивізіон раптовим для ворога нічним маршем підійшов до Уразова. Інші частини кавкорпусу пішли на Валуйки. Це було перед рікою Оскол, на Білгородщині. Ми атакували аеродром: таранили хвости «Хейнкелів», готових до вильоту, трощили німецькі автомобілі та різні ангари. Командир дивізіону на ахалтекінському скакуні наздогнав напівголого німецького генерал-майора авіації, який тікав на легковику, і застрелив його, не знаючи, що то була така висока персона. На аеродромі в ангарах ми знайшли дуже багато військової амуніції та харчів, а ще більше новорічних подарунків з дому солдатам, навіть картонні складні ялинки, що не потрапили за призначенням. Наші хлопці накинулись на те добро, брали, хто скільки міг, поки «трофейники» не виставили варту біля тих ангарів.
В селі Дворічна, що за Осколом, я разом з товаришами отримав орден Червоної Зірки за взяття Россоші. Тут же, в Дворічній, втратили ми нашого зама з політчастини: поїхав він з кіннотниками на луг подивитися сіно коням, і його вбив німець, який ховався в копиці. Це була дуже хороша людина, на відміну від тих «комісариків» з політвідділу, які бували у нас з бесідами: як тільки намічався бій, їх ніби корова язиком злизувала.
При виході з Дворічної німецький танк попав болванкою в мою гармату, так що вона трохи прогнулась. І в бригаді, жартуючи, говорили, що у мене «жидівський» танк з гарматою, яка може стріляти з-за рогу. На той час наш підрозділ повернувся знову до своєї бригади. В майстерні недалеко від селища Андріївка моєму танку замінили гармату. Наша бригада невдовзі ударила по тій Андріївці, та зустріла там опір, і селище не раз переходило від німців до нас і навпаки.
Бригада зіткнулась тут з частинами механізованої дивізії СС «Тотенкопф» («Мертва голова»), і в бригаді з 63 танків залишилось 8: одні спалили, інші підбили. Але екіпажі без машин все одно тримали в бригаді, замість того, щоб відправити їх у тил і зберегти танкістів. Та в нас, було, як не напишеш на башті танку «За Сталіна!» чи «За Родіну!», то матимеш мороку. А ось люди були... немов сміття. Хоча на словах багато кричали, що, мовляв, партія і Сталін дуже турбуються про свій народ.
В тій Андріївці ледве знайшли місце для ночівлі: увірвались в будинок, де були «смершівці» з купою полонених солдат есесівців. Майор «особіст» лаявся з нами, але ми були з бою, і нам було все дозволено в ту годину. А ті есесівці, всі молоді хлопці, побачивши в нас офіцерів, чомусь дивились на нас з надією, що ми допоможемо їм залишитись живими. До речі, ми тоді тільки-но стали офіцерами, і навіть погони нам, казали, скоро дадуть. Правда, погони-то погонами, а от вошей у нас ніяк не зменшувалось. Поки відступали по Україні, то вошей цих і не знали, а в Росії зразу зачухались. Та наші політруки все звалювали на німців: мовляв, то вони занесли те «добро». Навіть у газетах був вираз «вшивий фріц». Та ми бачили, що німецький солдат був краще одягнутий, ніж навіть переважна більшість наших офіцерів. А вже як годували німців, то не певен, чи воювали б вони, коли б отримували такий пайок, як ми.
А тих есесівців вранці розстріляли за хлівом у саду, бо був тоді наказ есесівців розстрілювати без суду. Один з тих есесівців вночі показував нам нашу листівку з «пропуском», тобто гарантією на життя. Так він після першого, а потім і після другого залпу, вже скривавлений, все не падав. Тоді майор «особіст» підійшов до нього і вистрілив в обличчя. Ніколи не забуду того жаху...
Далі ми рушили в бік міста Красноград. Тут нас обстріляли свої артилеристи: не пізнали в англійських машинах свої танки. Та все обійшлося, тільки «брат’я-слав’янє» повтікали з машин. «Брат’ями-слав’янами» називали солдат, що призивалися в армію на визволених від ворога територіях. Їх зразу без підготовки, а часто і без зброї, направляли до нас. В бою вони стрибали з танків, і рідко хто з них потім повертався. Ніхто не знав і не цікавився, куди вони дівались.
І от у тих місцях трапилось зі мною те, що круто змінило моє життя... Був початок березня. Танув сніг. В ніч на 3-тє неподалік села Кегичевка мій танк провалився в болітце біля якоїсь маленької гнилої річечки,
і навіть Т-34 за моїм проханням не зміг його витягти. Всі поїхали далі, а
я з екіпажем залишився напризволяще... Так минуло три дні. І ось від
зв’язківців дізнаємось, що ми в оточенні. Що робити? Залишати танк?
На це я не зважився. Став ніби чекати своєї долі... І вона незабаром з’явилась: до тієї річечки під’їхали два німецькі танки і почали розстрілювати мій танк майже впритул. Я вискочив з палаючого танка, пробіг метрів 15-20. Та раптом метрах у трьох від мене вибухнула міна, і я… знепритомнів. Це було 6 березня 1943 року.

Так безславно закінчилась для мене війна
– Я відчув поштовх. Спочатку здалося, що лежу на возі, який їде лісом і трясеться на коріннях дерев, що випинаються з-під землі. Та ось відчуваю запах бензину і приємні запахи тютюну і гарного мила. Відкриваю очі: бачу, що лежу у відкритому бронетранспортері, а навкруги сидять німці в маскувальній одежі і з автоматами. Під головою у мене – ранець. Намагаюсь підняти голову. Бачу свої забинтовані ноги. Один з німців кладе мені на лоба долоню, притискає мою голову до ранцю, і я чую: «Руген ліген» («Спокійно лежати»). Розумію, що поранений і в полоні. Знову відкриваю очі. Мені сунуть в рот прикурену сигарету. Жадібно затягуюсь, аж в голові закрутилося. Потім німці по черзі нагинаються наді мною зі складаним ножем, і... скоро на моєму кітелі не залишилось жодного ґудзика з зірочкою. Через деякий час не стало в мене і новеньких погон.
Незабаром приїхали в Красноград. Там якийсь довготелесий зондерфюрер заставив своїх солдат повернути мені ґудзики та погони. А мене направили в госпіталь, де мені зробили операцію: повитягували з мене аж 28 осколків, крім безлічі дрібних.
Через два дні мене вже допитували. На носилках принесли в якийсь штаб. Після допиту мене привезли в Харків, у госпіталь на вул. Карла Маркса. Тут мені знову вчинили допит. Я добре знав, як відповідати, та й приховувати було особливо нічого.
Через два тижні, коли я вже шкутильгав з паличкою, якось навідались до госпіталю харківські дівчата: принесли книжки і старі журнали. З однією з них я познайомився трохи ближче, ніж з іншими. Це була Серафима Цюрупа, дочка Мартина Цюрупи, брата відомого соратника Леніна наркомхарчпрому Олександра Дмитровича Цюрупи. Домовились, що вона буде відвідувати мене щотижня. Та наступної суботи мене і ще декількох полонених офіцерів відвезли до Полтави в пересильний табір «Дулаг-192».
В госпіталі годували погано, а в таборі – гірше важко вигадати: їли якесь пійло з дохлою конятиною, потім з гнилою ріпою і буряком. Хліба не давали. Пробув я там до кінця квітня. Аж ось якось вранці табірні поліцаї зігнали всіх полонених на площу і вишикували в шеренгу по двоє. Так протримали нас близько двох годин, а потім перед нами з’явились четверо німецьких офіцерів і один у цивільному, який звернувся до нас: «Германській армії потрібні козаки. Хто з козачої родини — три кроки вперед!» Вийшли близько сотні чоловік, серед них і я. Та відібрали лише 13. В тому числі і мене. Серед відібраних з погонами був тільки я. До нас підійшов той у цивільному і простягнув до мене руку: «Познайомимось: штабс-капітан російської армії, українець за походженням, Міхура Семен Іларіонович». Я теж назвався. Він похлопав мене по плечу і сказав: «Приймай команду і веди на вихід з табору. Поїдемо». Так почалася моя нова служба – в германській армії.
Мене взяли до «Абверу-204» (зовнішня військова розвідка). Я хотів було залишитись при тому штабс-капітані, бо він був у менш небезпечному підрозділі «Абвер-306» (внутрішня контррозвідка). Та мене не питали і призначили у зовнішню розвідку. Це було дуже небезпечно: цей підрозділ Абверу під час наступу німецьких військ висаджував у тилу противника групи своїх агентів, одягнених у форму ворожої армії, які знищували в тій армії старших офіцерів та наводили там паніку. Так було у Франції в сороковому році, а потім у нас.
Весь травень нас тренували в стрільбі. Незабаром нашу роту відвезли в якесь село під Харковом. Командиром роти призначили одного капітана з полонених, але насправді командував нами ротмістр граф Тун, майже двохметрового зросту чолов’яга з маленькою головою на сухій, зморщеній шиї (мені здавалось, що то була голова змії). Я відразу зрозумів, що цей Тун через своїх людей слідкує за кожним нашим кроком...
Якось нас повезли у Харків: подивитись кіно в солдатському клубі, а потім вільно погуляти по місту. Коли вийшли з клубу, я перейшов вулицю і підійшов до пам’ятника Шевченку. Раптом незчувся, як до мене підійшов отой Тун і лагідним голосом запитав, чому я не йду до тієї дівчини, про яку я йому розповідав. Сходи, мовляв, і запроси її до нас. Це він говорив про Сіму Цюрупу.
Сіму я знайшов швидко. Коли гуляли з нею біля будинку Харківської опери, то на умовленому місці я побачив свого зв’язкового, про якого мені говорили в розвідшколі, – дідуся, що торгував махоркою. Та я не підійшов до нього: ніби серце мене підштовхнуло до цього. І недарма... Коли ми надвечір повернулись в село, нам дали кожному папір і олівець і сказали, щоб ми написали до найменших подробиць, хто де був у Харкові, з ким та про що говорив. А наступного дня перед обідом нас вишикували, і один із зондерфюрерів запитав у молодшого лейтенанта Вознесенського, чому він «забув» написати, що був вчора на Благовєщенському базарі в будці шевця, випивав з ним і ходив до нього додому. Той почав щось непевно пояснювати, та ззаду до нього підійшов єфрейтор і вистрілив йому в потилицю. «Так буде з кожним, хто намагатиметься обманути Абвер», – сказав зондерфюрер. «Виходить, за нами слідкували», – промайнула думка.
На початку червня нас повезли на фронт до Сіверського Дінця. В прифронтовому селі граф Тун сказав нам, що скоро почнеться наступ німецьких військ, і ми будемо діяти в тилу ворога. З цією метою нас возили на різні дільниці фронту і намічали можливі шляхи проникнення в тил совєтів. Якось вночі граф Тун послав групу, яку я очолював, до передової лінії совєтів, щоб ми підірвали там протитанкову гармату, що непокоїла німців. Та ми неподалік тої передової підірвали в канаві свою вибухівку, трохи постріляли і повернулись назад. Туну я сказав, що ми наштовхнулись на ворожий бліндаж з солдатами, тому підірвали його і, відстрілюючись, повернулись, бо все одно поле перед гарматою заміноване.
На тому моє перебування в «Абвері-204» закінчилось: невдовзі мене перевели до «Абверу-306», тобто у внутрішню контррозвідку, мабуть, через те, що в мене відкрились дві погано заліковані рани. Ніби на прощання, граф Тун вручив мені медаль за хоробрість. Правда, за яку «хоробрість», я так і не зрозумів.
Скоро, в зв’язку з поразкою на Курській дузі, «Абвер-306» втік спочатку до Полтави, а потім через Кременчук аж до Кіровограда, де теж недовго затримувався. Звідси абверівці відправили до Франції агентів, серед яких були старики князь Волконський з дружиною, які при радянській владі маскувались в різних артистичних трупах, і колишній царський ротмістр Воронов з дружиною. Бо німці бачили, що на східному фронті агентурною роботою займатися вже ніколи: весь час йшов відступ.
Коли ми опинились у Балті на Одещині, і німці у січні сорок четвертого почали драпати і звідси, я вирішив, що далі відступати з ними не буду. Я повинен був на підводі везти різні речі через Молдавію аж у румунське місто Деж. Та замість тієї подорожі я затримався на околиці Балти в одного старого.
Через день прийшли наші. Я пішов до розвідділу армії, де мені вчинили справжній допит. Я дав відомості на залишених у Харкові, Полтаві та Кіровограді агентів Абверу і думав, що до німців мене вже не пошлють. Та даремно я на те надіявся: мені наказали наздогнати своєю підводою німців, але тепер вже не йти до Абверу, а намагатися потрапити до сформованих ворогом підрозділів власівців та козаків, щоб добути більше відомостей щодо зрадників Батьківщини.
Німців я наздогнав лише в Бєльцах. У мене були справжні німецькі документи на подорож до міста Деж. Тому я без зайвих труднощів проїхав далі Ясси, Роман, Бакеу, перевал Ватра-Дорна і опинився у Трансільванії, за яку тоді гризлись Антонеску з Хорті, румуни з мадярами, а Гітлер їх підігрівав. По дорозі на Деж мене наздогнав загін кубанських козаків, які тікали разом з німцями. До них я і пристав. І почалось моє «козаче» життя на чужих землях.
З Дежа нас направили в якесь село поблизу станції Сату Маре. Там біженців і відсталих зареєстрували і відправили ешелонами через Угорщину, Чехословаччину до Кракова, де нас спочатку загнали в табір «Біржа труда». Та коли побачили мої німецькі документи, то відразу мене з загоном козаків, з якими я вже добре здружився, випустили з того табору і призначили у форт Прокочім на краю Кракова у так звану «Вовчу сотню», тобто козачий підрозділ із радянських полонених. Я став шефом тої сотні. У липні мені наказали з цією сотнею відбути до 213-го козачого дивізіону у місто Скаржиско Камєнна. А я кожного вечора, лягаючи спати, тренував пам’ять, перераховуючи імена і прізвища козаків, щоб доповісти про них, коли зустрінусь з нашими.
Ми виїхали із Кракова. Нас попередили, що в тих місцях можемо зустрітись із вояками Армії Крайової (АК). Про АК я вже чув. Навіть бачив у Кракові на стіні одного великого будинку напис величезними літерами: «АК валче» («АК бореться»). Ще бачив я у Кракові, як то в трамваї, то на вулиці аківці вбивали німецьких офіцерів. З аківцями ми зустрілись в одному невеличкому містечку. Та вони нас дружньо привітали: мабуть, прийняли нас за радянських козаків.
На півдорозі догнав нас посильний зі штабу з наказом їхати охороняти замок Кробеж... В цьому замку я побачив, де раніше жили польські вельможі. В бібліотеці замку я знайшов чотиритомний твір генерала Краснова «От двуглавого орла к красному знамени» і прочитав його, не відриваючись.
Через 12 днів ми знову рушили в дивізіон. Невдовзі туди прибули. В той час бої йшли на Віслі, де совєти захопили Сандомирський плацдарм. Ми несли варту по охороні різних об’єктів. У вересні нас замінила калмицька дивізія. А в жовтні мене направили в офіцерську школу на заході Германії.
В січні сорок п’ятого я закінчив ту школу і отримав призначення у місто Цветтль (Австрія). Спочатку я поїхав до Дрездена, де мене за три дні повністю обмундирували і дали дві валізи з білизною. Потім поїхав у Цветтль до запасного полку козачого корпусу, шефом якого був відомий генерал Шкуро. Там мене призначили помічником командира дивізіону із техчастини.
За ці декілька місяців, що я побував у чині німецького офіцера (лейтенанта), мене дуже вразили порядки в німецькій армії... Військова дисципліна була досить жорстка, але солдат відчував себе все ж людиною. По-перше, які б не були бої, а його під час відпустки відпускали додому. По-друге, щомісяця він міг купити у воєнторзі щось спиртне і солодке. По-третє, хай земля тріскається, а він щодня отримував свій пайок сухого і гарячого харчування. В армії не було панібратства, але, наприклад, наказ єфрейтора сприймався однаково, як і наказ генерала. Все це мене, знайомого з порядками в радянській армії, дуже дивувало.
У квітні наш дивізіон закінчив деформування і рушив до Югославії. Але туди ми не доїхали. Нас у невеличкому селі зустріли американці. Командири дивізіону, німці, роз’їхались по домівках. Я вирішив тут чекати загальної репатріації. В цьому чеканні я надивився дечого з американської армійської демократії... Всі в армії у них носили однакову форму: що солдат, що генерал. І форма у всіх була акуратно підігнана і пошита з одного матеріалу... Тоді якраз стояли спекотні дні. В селі був продовольчий склад. Американці виставили біля нього варту. Вартовий американський солдат не стояв на варті з автоматом напоготові. Ні! Він лежав під деревом на ковдрі в одних трусах. Автомат валявся поряд, одежа була розвішана на гілці. І так «вартували» біля того складу всі американські вартові. Отака була у них армійська демократія.
Незабаром всіх військовополонених «рашен» в тій місцевості, тобто громадян СРСР, американці зібрали у місті Енс і передали радянському командуванню. Нас відправили у місто Мельк на територію колишнього концтабору, де я зустрівся зі своїм начальством. Після звіту про мою «роботу» мене направили в групу агітаторів з репатріації.
Я був старшим однієї з таких груп. У нас був автомобіль ГАЗ-ММ з фанерною будкою в кузові. Спереду на будці на фанерному щиті була намальована російська «ізба» з березою біля неї, під якою стояли дідусь з дівчинкою: дідусь одну руку поклав на голівку білявої дівчинки, а другу приклав козирком до очей. І напис був під малюнком: «Ждем тебя домой, родимый, из фашистской неволи». На цій машині ми проїхали всю Німеччину, Данію і Францію: всюди агітували радянських громадян повертатись на Батьківщину. Нам казали, що американці і англійці агітують наших людей не повертатися додому. Проте ми бачили, що, скоріше, наші люди самі добре знали, що їх чекає дома, і тому багато з них відмовлялись їхати додому. А одного разу у містечку Байона, на березі Біскайської затоки, в таборі, де було кілька тисяч власівців, нас мало не побили за нашу агітацію. Добре, що виручили американці.
На початку серпня ми повернулись до Берліна. Нашу групу розформували, і мене призначили перекладачем у філіал виробництва «Сіменс верке», яке демонтувалось для відправки в СРСР в рахунок репарацій.
Все було нібито гаразд, якби капітану, старшому в нашій групі перекладачів, не заманулось як слід відзначити свій день народження. І от... махонули ми до американської зони Берліна. А там у нічному ресторані той капітан так надудлився, що потрапив до рук американської військової поліції. Через це всю нашу групу перекладачів відправили до... Вишнього Волочка. Там довелось мені досить детально відзвітувати за всі роки війни. А потім нас усіх, нічних «мандрівників» до Західного Берліна, демобілізували. Отримав я підйомні та й поїхав на Сумщину, до батьків у село.
Так безславно закінчилась для мене війна. І це було ніби закономірно, бо для якого українця вона закінчилась зі славою... Та я був молодий і тому не падав духом. Мені було лише 23 роки, і я гадав, що попереду в мене – ще майже все моє життя.

Закінчення буде