Жити, щоб працювала душа…

Біографічна довідка:

Череватенко Леонід Васильович — український поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист. Лауреат Республіканської премії ім. О.Білецького в галузі літературно-художньої критики. Лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка (2002) за документальну кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі».

Народився 13 жовтня1938 р. в Дніпропетровську. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка (1966) та Вищі сценарні курси при Держкіно СРСР у Москві (1970). Працював у пресі, зокрема в журналі «Новини кіноекрана».

Автор сценаріїв художніх фільмів (поставлених на Київській національній кіностудії ім. О.П.Довженка): «Лицар Вася» (к/м, 1975); «Канал» (1976); «Скляне щастя» (1980); «Дорога на Січ» (1995). Автор сценаріїв документальних стрічок: «Юрій Коцюбинський» (1965); «Ваш Леонід Первомайський» (1983); кінотрилогії «Я камінь з Божої пращі», що об'єднує кінокартини: «Ольжич» (1996); «Доба жорстока, як вовчиця» (2000); «Незнаний воїн» (2000). Багато виступає у пресі з питань кіномистецтва, із статтями у збірниках:«Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність» (1995); «100 фільмів українського кіно» (1996).Лауреат премії Спілки кінематографістів СРСР (1988) за статтю «А корабль стоїть…». Член Національної спілки письменників України.

Поет Леонід Череватенко пишається тим, що за українську поезію його прийняли до російської Спілки письменників. Каже, що це єдиний прецедент у Росії. Він – родом з Чернігівщини. Думати рідною мовою не розучився, а от українська ідея його лякає, він – прихильник слов’янського єднання, і дарма, що всі інші – молодші, коли один брат – старший.

Важко собі уявити, що в незалежній Україні фільм міг бути арештованим і пролежати три роки на полиці. Та лише через те, що плівки було куплено за спонсорські гроші, їх не наважилися знищити, і картина «Я камінь з Божої праці» отримала Національну премію імені Т.Шевченка 2002 року. З лауреатом премії відомим кіносценаристом, поетом і публіцистом, почесним жителем Ірпеня Леонідом Васильовичем Череватенком наша розмова про його знахідки й відкриття в царині українського відродження, про підсумки і перспективи стану літератури і кіно.

- Леоніде Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про роботу над фільмом, який удостоївся такої високої нагороди – Національної премії імені Т.Шевченка.

- Девіз мого життя: працювати, а час покаже чого варта та праця. Наприклад, знімаючи фільм про Ольжича, ми потратили роки. Це не так просто, як здається на перший погляд: сів за стіл і написав, чи пішов у павільйон і відзняв. З творами Ольжича я познайомився ще на студентській лаві, тоді він справив на мене сильне враження як поет. Потім я працював у археологічних експедиціях, де виявив, що він є геніальним археологом, автором першої теоретичної праці з трипільської культури, яка уже тоді вийшла німецькою мовою і зробила фурор у світовій археології. Хоча я був знайомий з творчістю Ольжича, але ніколи не думав, що буду писати книжку чи сценарій для фільму про нього. Час ішов, я щось читав, розширив коло знайомств з людьми, що знали його. Найсильніше враження на мене справила зустріч з його дружиною. Це було у січні 1990 року, у важкий період для України. Ми познайомилися, можна сказати, майже випадково. Катерина Леонідівна читала мої публікації та звернулася до канадської письменниці Ліди Полійнич з проханням зустрітися зі мною. Для мене це було несподіванкою. Я зустрічався з Катериною Леонідівною, дружиною Ольжича, тричі. Спочатку вона до мене придивлялася, навіть влаштувала «м’який» допит. А на кінець останньої зустрічі вона почала показувати свої раритети: фотографії, рукописні роботи, і раптом запитала: «Хочете, я покажу вам шлюбний перстень Ольжича?». Я, звісно, цього бажав. Вона почала витягати коробочки, які так полюбляють жінки. Дістала щось замотане в цигарковий папір, розгорнула, і я побачив чорне, масне кружальце. Я запитав, що це таке, адже всі знають, що золото не чорніє. «Це – золотий перстень», – каже вона. Я здивувався, але Катерина Леонідівна пояснила, що це французьке золото, яке ще називають „циганським” (залізо, вкрите позолотою). «А що в нього не було грошей купити справжні золоті персні вам і собі?» – питаю я. Вона мені й каже: «Гроші в нього були, все-таки він керував великою підпільною організацією і через його руки проходили значні суми, але Олег вважав, що під час війни він не має права витрачати свої гроші на себе особисто. Гроші потрібні, щоб купувати зброю, утримувати нелегальні квартири, купувати квитки кур’єрам, які йшли через усю Європу розбудовувати пресу і підкуповувати чиновників, які скрізь і завжди продажні... в тому числі і німецькі». Цей чоловік не спромігся купити золоті персні, купив залізні. На Ольжичеві нема української крові, він ніколи не віддавав накази стріляти в українців».

Коли я сидів у ті часи в Канаді, то подумав, чи знайдуться в нашій молодій державі люди, які поведуться так, як Ольжич. І з жахом для себе розумів, що таких людей я просто не знаю. Всі люди були досить марнославні та хотіли мати лише в себе в кишені. Тоді я зрозумів, що маю нагадати суспільству, що була така людина, яка жертвувала собою, своїми стосунками з близькими заради того, що ми нині називаємо „ідеєю”. Отак воно все почалося.

Легше було видати книжку, її профінансували, витрати взяв на себе журнал «Дніпро» (редактором тоді був Микола Луків). З фільмом було набагато важче. Коли був міністром Іван Дзюба, то ця тема пройшла і він її всіляко підтримував, але ж це був лише початок. Те, що ми замислили знімати, воно вже тоді трансформувалося. Ми виїжджали в Америку і Канаду брати інтерв’ю у соратників Ольжича, знаходили його родичів. Коли я побачив це на екрані, то зрозумів, що моє завдання полягає не в тому, щоб поставити галочку, що і ми „причетні”, а донести до наступних поколінь образи цих людей, бо про них ми знали тільки із антиукраїнської пропаганди. Перед нами постали люди надзвичайно інтелігентні, які про достаток думали найменше, серед них виявилися професори, радники і політологи. Я подумав: та це ж і є те покоління, яке б мало керувати незалежною українською державою. А в нас до влади приходять лише кар’єристи, які звикли до „розмовного жанру”.

- Леоніде Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про найцікавіші події останніх п’яти років. Над чим працюєте нині?

- У грудні 2000 року нас вивели на сцену Будинку кіно. Ми зробили останній український фільм у ХХ ст. Після цього мені дали Національну премію, на яку я й не сподівався. Колеги запитують, а як же це ти прийняв премію з рук президента Кучми. А я їм кажу: «Президент Кучма для мене, в цьому випадку, був втіленням української державності. Вибачте, але якщо мені він її дав, то я прийняв її разом з Ольжичем, і ця премія – Шевченківська – найвища нагорода цієї держави. Мені не соромно ні за Шевченка, ні за Ольжича».

Робота продовжується. Перекладаю мало, за браком часу, вірші іноді пишу. У 2003 році власними коштами видав збірку віршів. Нині у мене на столі лежить три нових збірки, але я їх не можу видати, у мене нема на це грошей. Щодо фільмів, періодично якісь замовлення є, але останні чотири роки нічого не запускалося.

Після того, як президент України Ющенко сказав в одному з інтерв’ю, що українське кіно є, було і буде, пішло фінансування. Я кілька років поспіль лише писав, нічого ж не знімали. Раптом запустили вісім сценаріїв, маленьких, звісно, документальних. Зараз закінчили знімати новий фільм про громадянську війну на Україні, якщо вийде, то це буде повнометражний фільм за творами репресованих письменників, яких знищили в період великого терору (Підмогильний, Липа, Поліщук). Ось першу новелу вже знято, колеги сказали, що досить вдало. Знімали в Переяславі-Хмельницькому, бо там є відповідна архітектура, пейзаж. Ще лежать сценарії... Я ж усе життя щось роблю, зокрема, в кіно. Є сценарій, який я написав для покійного Івана Миколайчука (1974), перебираючи свої папери я зрозумів, що це вже наша історія. Можливо, з часом зніматиметься фільм, присвячений його пам’яті. Якщо лежатиме щось у шухляді, то колись же воно дійде і до глядача.

- Леоніде Васильовичу, чи є у вас особливо шанований політик?

- Звичайно, є. Це люди, на яких можна було б покластися, якби вони були живі. Єдиний шанс творення держави мав Павло Скоропадський, який мені імпонує. У 17 столітті таких політиків було двоє: Петро Сагайдачний та Богдан Хмельницький, це ті, хто зрозумів, що треба утворювати українську державу. Якщо говорити про епоху Київської Русі, то мені до душі політика Ярослава Мудрого, тому що у нього вистачило мудрості всіх об’єднати. Що стосується сучасних політиків, то у мене немає ідеалу, більше сподіваюся на гуманітарно-технічну інтелігенцію. У нас в країні 400 героїв України. Щось надто багато…

- Нині ви поза політикою?

- Я намагаюся стояти осторонь. Політика – це така справа, як казав один політолог, якщо ти нею не займаєшся, то вона буде займатися тобою.

- Як ви оцінюєте соціально-політичну ситуацію в країні? В яку епоху, на вашу думку, жилося б краще?

- Я відповім словами російського поета: «Времена не выбирают, в них живут и умирают». Я не можу вибрати собі час, Бог вибрав, коли мені народитися і коли жити. Так, я не хотів би переживати період німецької окупації, але я її пережив, бачачи на власні очі, як стріляють і вішають людей, я не хотів би жити в період Сталіна, коли мені доводилося в кожній анкеті писати «пребывал на оккупированной территории». Є китайське прислів’я: «Не доведи, Господи, вам жити в епоху перемін». Ми пережили її, епоху становлення нової держави, фактично змінився економічний устрій, політичні засади, ідеологія. Найбільше мені подобається у нашій державі – колір нашого прапора, чисти небо – голубий, колір пшениці – жовтий.

- Леоніде Васильовичу, а ви вірите в національну ідею, яка б об’єднала українців?

- Національна ідея зводиться до того, що якщо ти визнаєш себе патріотом, то маєш працювати на благо свого народу, тобто якщо селянин – вирощуй збіжжя, якщо шофер – то води машини за всіма правилами, якщо прикордонник – то не пропускай контрабанду через наш кордон.

- Леоніде Васильовичу, чи отримуєте ви задоволення від зробленого вами в кіно і літературі?

- Якби це не приносило мені задоволення чи втіхи, я б цим не займався. Найчистіша влада у світі – це над словом, над кадрами фільму, коли ти твориш якусь нову реальність. Але на це потрібно дуже багато коштів, я особисто нічого не отримував за фільми. Коли б мене забезпечили надлишком матеріального, я не знімав би фільму про цю людину.

- Нині часто доводиться чути нарікання в бік молодого покоління, мовляв, воно не таке, яким би мало бути. А що ви думаєте про сучасну молодь? Якою, на вашу думку, вона мала б бути?

- Я вірю в існування вищої сили, яку ми називаємо Богом. Справа у вихованні, в моральності як такій. Молодого покоління мені жаль, воно виростало в умовах не просто безвладдя, а в умовах грабунку, брехні, тому й вони не вірять ні в що. Кожне покоління визначається кривою Гауса: така кількість людей – талановиті, а така – бездарні, така – високоморальні, а така – негідники. Це постійна математична величина. Річ у особистому виборі, на чий бік ти станеш: чи до тих, хто робить добро, чи до тих, хто породжує зло.

- Леоніде Васильовичу, чи часто поїздки місцями українського відродження виливаються у нові твори? Що ще не вдалося зробити, про що мріє ваша душа, до чого тягнеться серце?

- Треба жити, щоб і душа працювала. Хочу зняти фільм про Плужника, цього року відзначатимемо 110 років від дня народження. Мене карали й виганяли з університету за нього, не давали захиститися. А минуло тридцять років і я став першим лауреатом Плужника. Тому планую зняти фільм про нього, бо не бачу, хто б міг це зробити. Цього року я потрапив в палату, де він помер, раніше ж не пускали, це колишня іконописна майстерня, згодом її використовували як палату для туберкульозників. Це справляє враження, я навіть вірш написав. Плужник не був похованим у братській могилі, як це пишуть у наших енциклопедіях. Він помер своєю смертю, на Соловках у нього була окрема могила. Я дуже довго носився з ідеєю, щоб останки Плужника перевезти до Києва, він же хотів померти в Києві. Виявилося, що це неможливо. Монастирське кладовище було знищено в роки війни, 1938 року там рили окопи. Минулого року я набрав землі для перепоховання в Києві, це схвалив священик отець Володимир Черпак, відправив молебень. 3 жовтня на Байковому кладовищі за православним обрядом ми разом із однодумцями перепоховали цю землю до могили його родичів. Доводилося брати участь і в таких акціях.

- Леоніде Васильовичу, що ви найбільше цінуєте в людях?

- Людина – дуже складна істота. Якщо говорити про український народ, то йому бракує почуття гідності. Він чомусь завжди повинен комусь підкоритися, комусь слугувати. Якщо говорити про державу, то їй бракує моральності як такої, вона аморальна у своїй основі. Зміни треба починати з себе.

- Ірпінський край славиться літературною спадщиною, тут творили свої шедеври відомі українці. Чи вважаєте ви себе ірпінцем?

- Так. Ірпінь – це одне з найкращих міст в Україні. Тут зосереджені колосальні інтелектуальні сили. Коли був майстер-клас (Будинок письменників, вересень 2006 року), діти приносили свої вірші, я ще раз переконався, що тут живуть люди з Божою іскрою.

- Дякую за розмову. Успіхів вам на творчій ниві!

Спілкувалася Софія КВІТНЕВА

ІРПІНСЬКИЙ ЧАС

Не буває вічних та єдиних!

Де стовбичив бронзовий бовван,

Крізь туман спокусливих оман

Електронний цокотить годинник.

Сила – у поточному моменті:

Скинувши тягар тисячоліть,

Час біжить, на місці не стоїть –

Навіть на гранітнім постаменті!