Из архива "Своего варианта"


Коло наших читачів і представників у регіонах збільшується. На жіночому фестивалі «Аніма» ми мали нагоду познайомитися зі Світланою Дзюбою – засновницею жіночого інтернет-журналу «Поле надії» (afield.org.ua). Якось зразу знайшли спільну мову, бо ж робимо одну справу. Запропонували Світлані бути нашою представницею У Луганську, вона погодилася. І вже за кілька тижнів запропонуавла нам героїню до номера – Мирославу Радецьку. Сказала, що пані Мирослава дівчинкою працювала санітаркою у госпіталі. Ми згадали, що започатковували рубрику «Сторінка пам’яті», яку не завжди маємо, чим наповнити. Тож одразу запропонували пані Світлані взяти інтерв’ю у Мирослави Михайлівни. Розповідь літньої жінки складається з фрагментів, які особливо врізалися у її пам’ять, стиль – розмовний. Нам здалося, що так навіть цікавіше – читаєш і ніби чуєш живу розповідь свідка. Послухаєте її і ви…

Сповiдь дочки минулого столiття

Мирослава Михайлівна РАДЕЦЬКА – кандидат філологічних наук, пише наукові та публіцистичні статті, художню прозу, вірші та театральні рецензіі – кажуть, кращі у місті Луганську. Лауреат літературних премій імені Олега Бішарева і Володимира Даля. Жінці 81 рік. Вона вважає свою біографію «типовою для доньки століття». Але, погодьтеся, не кожна представниця цього покоління в 11 років вже рятувала поранених, працюючи санітаркою евакогоспіталю в ста кілометрах від лінії фронту Сталінградскої битви, та не кожна літня жінка живе таким активним творчим життям.

Про санітарний потяг і шпиталь

-Жовтень 1941 року. Наші війська відступають. До Костянтинівки наближаються німці. Моя мама, Белла Давидівна Тамаріна, завідує лікарнею, в якій розташувався шпиталь. Поранених і хворих за день до приходу німців вивезли у сусідній Артемівськ, там формувався склад санітарного потягу, який йшов на схід. Маму начальник шпиталю забрав із собою, та, дізнавшись, що у неї залишилась донька, запропонував: «Заїдемо за дівчинкою». У валізу накидали якийсь одяг, і мене, як щеня, затягли в машину. До речі, мама теж від’їжджала ніби на місяць, навіть альбом родинний не взяла…
В Артемівську маму оформили лікарем санітарного потягу, а мене – санітаркою. Усю дорогу на схід я годувала, мила, подавала «утки», писала листи – часто виконувала роботу санітарки. Десь у Сальських степах над нами закружляли німецькі бомбардувальники. Ми почали зтягувати поранених, щоб сховати їх під потяг. Не знаю, чому, але юнкерси покружляли і відлетіли, нас не бомбардували. Може, завадили домовленості женевської конвенції, чи просто не було у них на бортах смертоносного вантажу?
Нас не прийняв ні Куйбишев, ні Сталінград, ні Саратов – прийняла лише Астрахань. В Астрахані мама почала працювати начальником медичної частини в шпиталі № 1592. А я – і не вчилася, і не працювала, тому що в чотири години ранку йшла у чергу за хлібом, який давали за карточками. Лише коли перед Новим Роком нас розподілили по магазинах, я почала навчатися. Мама брала проби з їжі в шпиталі, тож щось перепадало і мені. В школі на великій перерві нам давали скибочку хліба з ковбасою. Та коли мама принесла з роботи баночку топленого масла, я, на власний сором, зжерла його з голодухи в один день.

Про гадання

-Якось у місті мене позвали. Я оглянулася – побачила свою костянтинівську вчительку музики. Вона разом зі старими батьками евакуювалася до Астрахані. А ввечері ми з мамою гостювали у них. Мама сказала, що має неприємності на роботі: втік поранений. Бабуся, мати вчительки, полізла до кишені халата, дістала колоду карт і мовчки розкинула. «Ваш втікач завтра знайдеться. А я собі не гадаю на картах після того, як у 1938 році нагадала арешт і смерть одному та другому зятю…» – сказала вона. До речі, втікач знайшовся – він просто пішов до родичів, нікого не попередивши…
В кінці квітня ми знову зайшли до наших земляків. Бабуся розкидала карти і сказала: «Беллочка, на вас чекають зміни у житті: підвищення на посаді і від’їзд». Наступного дня маму викликали до військкомату, атестували, дали військове звання і відправили до села Бахтемир під Астраханню – для формування нового евакошпиталю. Цей шпиталь кинули на околицю містечка Царьово, в ста кілометрах від Сталінграду, розмістився він у корівнику. Тут і почалася моя постійна робота санітарочкою, а закінчилася вона, коли німців розбили. Наш шпиталь відправили обслуговувати табір військовополонених. Мені туди й близько підходити заборонили – лютував висипний тиф.
Мама попала з тифом у госпіталь, а я залишилася з двома валізами на вулиці. Мене підібрала завідуюча речовим складом Ніна Масна, у минулому студентка. До одужання мами ми з нею жили у критій машині з білизною й одягом. Вечорами, притиснувшись одна до одної, розмовляли про літературу. Вона прочитала мені весь курс російської та світової літератури – аж до творчості Льва Толстого. Напевне, своєю філологічною освітою я зобов’язана Ніні Масній.

Про діда Давида

-Мама повернулася з лікування і стала начальником шпиталю у Ленінську. Німці почали відступати. Люди розшукували один одного. Мамі хтось передав, що її розшукує брат і батько.
Виявилося, що наш дідусь Давид Мусійович Тамарін в роки окупації уцілів, тому що подався з Костянтинівки до Артемівська. Його історія дивовижна. Діду вдалося взнати від одного чоловіка, що готується масове вивезення євреїв. Той чоловік, який працював у райспоживспiлцi, зміг забезпечити діда документом, за яким він став татарином Тамаряном Віктором Володимировичем.
Далі діда підібрав чоловік, який мав величезну сім’ю, і наш дідусь-кравець обшивав їх усіх. Він шив кожухи, шапки, тілогрійки для партизан. А на квартирі у цього Єни (чоловік мав таке прізвисько – любив говорити «Є-на») жив німець-офіцер, майор Фрідріх.
Якось вранці, коли Фрідрих та його приятель трохи напідпитку вийшли з квартири, зірвавсь собака. Пес не любив п’яних, тому й накинувся на Фрідріхового гостя. Той вихопив револьвер і хотів застрілити собаку. Фрідріх ударив його по руці, вибив револьвер, а собака рвонула шинель Фрідріха і видерла чималий шматок. Єна показав жестом, що у флігелі є кравець: «Шнайдер-шнайдер (німецькою – кравець)». Так Фрідріх попав у комірчину до дідуся.
Дідусь прекрасно володів німецькою, оскільки виріс у німецькій колонії. Він при німці привів у порядок його шинель. Фрідріх запропонував йому гроші, та дідусь відмовився. А ввечері Фрідріх прийшов зі шнапсом і шоколадом. Вони розговорилися, Фрідріх пояснив, що він – дворянин, юнкер, сказав, що німецьке юнкерство ненавидить цього вискочку – фельдфебеля Гітлера. Їхня дружба тривала два роки, аж поки дідуся схопили і заарештували поліцаї на вулиці.
Виручив його з буцегарні Фрідріх, але сказав: «Треба тікати. Ось тобі компас, годинник, моя тростина зі срібним набалдашником. Ваші наступають з боку Ворошиловграду. Іди до них, в тебе є довідка, що німці реквізували коня і воза. Ніби шукатимеш свого воза».
По дорозі дідуся схопили розвідники наступаючої частини, з нею, як полковий кравець, він дійшов до Артемівська. Заскочив до Єни. «Де Фрідріх?» – спитав. «Драпонув», – почув у відповідь.
Начальник війскової частини подарував дідусеві зінгерівську машинку, посадив до вантажівки – так дідусь повернувся до Костянтинівки.
Мама була начальником шпиталю № 5772 в Ленінську поблизу Сталінграда. Потім ми поїхали на батьківщину. Я була у кирзових чоботах, у шинелі.
Люди, які повернулися, з ініціативи дідуся Давида зібрали за містом трупи розстріляних комуністів, радянських воїнів, євреїв та поховали їх. Потім громада міста поставила пам’ятник із надписом «Жертвам фашизму».

Про батька Михайла

-В епоху «пізнього реабілітансу» я отримала довідку, що мій батько – головний технолог ЛенЗОСа (Ленінградського заводу оптичного скла) у 1938 році по хибному доносу був заарештований, розстріляний і посмертно реабілітований.
…Епізод, до якого постійно звертається пам’ять. Вересень 1938 року. Померла жінка, до якої пішов від мами мій батько Михайло Вікентієвич Радецький. Він приїхав миритися до мами, згадавши, що має доньку. Тоді я з ним сфотографувалася, він подарував мені ляльку з віршами Василя Князєва – Червоного Дзвонара (псевдонім поета – Прим. Ред.):
Для маленькой девочки куклу купил
Поэт одинокий. Он деньги на это давно уж копил.
И вот накопил и купил
Для маленькой девочки куклу…
Мама дала батькові для остаточного рішення термін до Нового року. В жовтні я знайшла у поштовій скриньці лист на моє ім’я: «Мила дівчинко, тато не повернеться: він серйозно хворий». Мама усе зрозуміла…

Про школу

-Я закінчила семирічку, а потім вчилася у жіночій школі. Найяскравіший епізод з шкільних років: ми, учениці, збунтувалися проти хіміка, який здавався нам недолугим диваком. Ми йому пришпилили паперового хвоста… Та лише коли закінчили десятий клас, згадали цей епізод. Директор школи на зустрічі випускників через кілька років сказав: «У чоловіка загинула сім’я, він десять років відбув у ГУЛАГу, а ви хочете, щоб він реагував на якийсь хвіст підвішений...»

Про навчання і обрану професію

-У роки війни я готувалася стати, як мама, лікарем. Маму пам’ятали в Донецькому медінституті. Ми зайшли до проректора, професора Пальчевського, він сказав мамі: «Що ви робите? У нас 6-річний курс навчання. Випускників направляємо до Західної України, де бандерівці хазяйнують». Так я подала документи до педінституту.
В інституті я навчалася я з Іваном Дзюбою, нині академіком, героєм України. З ним і дотепер підтримую листування і добрі стосунки. Надрукувала три рецензії на його книги. Закінчила аспірантуру у Львові, захистилася. Завідувала кафедрою у Слов’янському педінституті. Переїхала до Луганську у 1974 році, і до 2000 року працювала доцентом.
Школа і вуз прищепили мені любов до особистості Григорія Сковороди, творчості Котляревського, Шевченка, Франка, особливо його віршованого циклу «Зів’яле листя», поезій Лесі Українки, Ліни Костенко, прозі Коцюбинського, Кобилянської, Олеся Гончара.

В аспірантурі я працювала над дисертацією «Становлення сатири у творчості Гоголя», маю величезну кількість гоголезнавчих робіт. Згодом знайшла для себе тему «Поетична біографія письменника» – образ письменника в художній літературі, тобто – письменники про письменників. В основному це були письменники-луганчани: Титов, Даль, Матусовський. Владислав Титов втратив руки під струмом при врятуванні шахти, автор бестселеру «Усім смертям назло». Володимир Даль – укладач «Словника живої великоросійської мови» та «Прислів’я та приказки російського народу». Михайло Матусовський – поет-пісенник, автор «Підмосковних вечорів» та «Шкільного вальсу». Маю близько 500 наукових публікацій.
А видати книгу мені не вдалося. Тоді, в доперебудовні роки, це було дуже-дуже складно. Зараз по-іншому: маєте гроші – то друкуйте, що хочете. Але тепер мені не вистачає фізичних сил і можливості працювати над бібліографією.

Про сучасну діяльність

-Вийшовши на пенсію, я почала писати художню прозу. Стала членом Міжрегіональної спілки письменників України, де головує Володимир Спектор. Постійно відвідую літературну гостинну «Світлиця», автор «ЛІНКу» - літературно-інтелектуального клубу, яким керує Юрій Циганков-Серебряков. Багато років була активним учасником літературної гостиної у громадській організації «Спілка медиків та вчителів». Публікуюся в альманасі «Свій варіант» МСПУ, збірниках «ЛІНКу», альманасі «Луганщина» Андрія Медведенко.
В 2002 році почала писати у «Реальній газеті» рецензії на прем’єри трьох луганських академічних театрів: українського музично-драматичного, російського обласного драматичного і обласного театру ляльок. А ще останнім часом друкуюся у всеукраїнській літературній газеті «Луганський край» Миколи Малахути. Напевно, кращі мої роботи за останній час, в сенсі літературознавчого аналізу, – це статті про Володимира Спектора та Івана Дзюбу в «Луганському краю».
Так що залишаюсь у бойовому строю. Ось таке моє життя…

Записала Світлана Дзюба