ПОЕЗІЯ


Під босії ноги тобі підкидала вогонь
війна. Ти у чорних окопах була з вояками.
Над тілом твоїм божественним, як коні вдогонь, 
проносились дні, заплямовані кров’ю й смертями.

А хтиві пани в свою ніч тебе ждали затим,
щоб жадно руками торкнутись твоєї чесноти,
вином пересичені, чистим сумлінням твоїм
спішили очистити душ своїх гріх і бридоти.

А хлопці, знамення якогось відчувши у снах,
у славі й визнанні завбачивши певні резони,
ступали полегко вони по тернистих стежках,
до тебе тяглись, до твого материнського лона.

Нечуті тобою, ізморені, без каяття
услід тобі, гордій, у спину жбурляли каміння,
збагнувши із жахом жорстоким, що ціле життя
були не з тобою вони, а з твоєю лиш тінню.

Поезіє мила, прости! Голос втративши свій,
тепер пред тобою стою  — колінкую я ревно,
ждучи, сподіваючись змах твій вловити живий,
на всіх я, про кого згадала тут, схожа напевно... 

Ми йтимемо завжди услід за тобою, між тим
ти голову гордо нестимеш крізь юрби шумливі.
Звучатимуть поряд із пульсом безсмертним твоїм
серця багатьох — навіть тих, що невірні й злосливі. 

Проте скільки величі й сили ти маєш в словах,
від того ти нам наділяєш стихії своєї.
Під взором твоїм гине лжа і огидливий страх.
Є магія в тебе, і хай мимоволі від неї 

хоч хтось, вчарувавшись тобою, щасливий, сія.
До світлих джерел твоїх линемо знову жадливо,
тому що живеш не в якомусь окремому я.
Ти — часу прикмета, ти — сутність речей незрадлива.

(переклад з болгарської — Любов Цай)  

*** 

Петя Дубарова
 ПОЕЗИЯ


Войните кладяха под твоите боси нозе
огньове. Ти падаше в черни окопи с убити.
Над твоите голи гърди като бесни коне,
дамгосани с кръв, смърт и огън препускаха дните.

Суетни мъже те очакваха в своята нощ - 
как скверно ръцете им търсеха твойта магия,
от вино преситени, с твоята женствена мощ,
те бързаха своите мръсни души да измият.

Момчета, видели знамение в някакъв сън,
решаваха мигом, че трябва да станат прочути
и тръгваха те лековерни по стръмния път
към топлата люлка на твоите майчини скути.

А после до смърт изморени, нечути от теб,
те хвърляха камък по твоята горда осанка,
открили, внезапно съзнали със ужас свиреп,
че цял живот бяха не с тебе, а в твоята сянка.

Прости ми, Поезийо! Малка, загубила глас,
в нозете ти царствено тихо сега коленича
и чакаща жеста ти, искаща, може би аз
на всички онези, на всички онези приличам...

Да, ние ще следваме твоя величествен ход.
През много кресливи тълпи ще минаваш спокойна.
С човешкия ритъм на твоя безсмъртен живот
ще бият сърцата на много, за теб недостойни.

Но силен, как силен е този магиен замах,
със който отреждаш ни своята светла стихия.
Как рухват пред тебе лъжата, човешкия страх.
И нищо, че в святата тайна на свойта магия

заклела си някого, тайно от всичките нас.
Пак черпим от твоята сила безмерно щастливи,
защото си жива не в някой и нечие аз.
Ти в цялата същност на нашето време си жива.

1978