Лина
КОСТЕНКО

* * *

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиниться люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

* * * 

Всё изменилось. Как спешат часы!

Двадцатый век уже за перелазом.

А род людской алкает колбасы,

которая – нуклиды и зараза.

Упала тень на прадедов гробы.

Чёрт гребует – такие нынче души.

Дрожат со страху по лесам грибы.

Сигают вниз сомнительные груши.

Эпоха захлестнулась, как  Дункан.

Постойте. Хоть поставьте  запятую.

Поэзия нужна лишь чудакам.

Поэты – никому. Уже вчистую.

______________________________________

* * *

Щасливиця, я маю трохи неба

і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом – Боже! – після того чаду

і тарапати, рівною нулю, –

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.

Проходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньки ходять сутінки і сни.

Весна підніме келихи тюльпанів, -

за небо вип’ю і за дві сосни!

* * * 

Счастливица, имею крошку неба

и две сосны в туманистом окне.

А то казалось, что живого нерва,

живого нерва не было во мне.

Уже душа не знала, где сей берег,

уже устала от ярем земных.

И в громе дня, в оркестрах децибелов

мы были словно хор глухонемых.

И вдруг – о Боже! – вслед за этим смрадом

и суматохой, равною нулю, –

я слышу дождь. Он тихо плачет правду,

что я кого-то дальнего люблю.

Я слышу тишь. И птиц в её настое.

Прохожие приветны, как в селе.

В благоуханной туче водной  хвои

стоит туман, как небо на земле.

Пасутся тени вымерших тарпанов,

на цыпочках крадутся мгла и сны.

Весна поднимет чарочки тюльпанов, –

за небо выпью и за две сосны!

______________________________________

* * *

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку,

але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

і цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам, і вже не відсахнеться.

* * *

Не стоит класть мне руку на плечо.

Сей жест уместен разве только в танце.

Доверие – опасливый дичок.

Ему милее изморозь дистанций.

Он любит время – все его витки.

Он зверь чудной,  он любит даже муку.

И даже – расстоянье и разлуку,

но не выносит на плече руки.

В садах ночных, в сонатах соловьёв,

он слышит шаг преступный  браконьера.

Ловушки ждет от взгляда, жеста, слов,

и весь спектакль ему уж не премьера.

Души печаль, чащоба, колдовство!

Желанный зверь, я без тебя в изъяне…

Вот только звать не надобно его –

он сам придёт, и больше не отпрянет.

______________________________________

* * *

Що доля нелегка – в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

* * * 

Что доля нелегка – в том тоже свой резон.

Искусству не помощник души блаженный сон.

______________________________________

* * *

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті

Стоїш, як стогін під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність

переростає в сяйво голубе.

Прямим проломом пам’яті в безмежність

уже аж звідти згадуєш себе.

* * * 

Бывает миг такого потрясения –

увидишь мир, как будто в первый раз.

Простая туча – серая, осенняя –

явит нежданно золотой окрас.

Стоишь, как стон под сводом дивной сказки.

Душа прозреет космосом очей.

Кричат деревья.  С лиц спадают маски.

Повсюду суть, нагая суть вещей.

И вот – к векам худая принадлежность

перерастает в синеву небес.

Прямым проломом памяти в безбрежность

уже оттуда вспомнишь о себе.

______________________________________

* * *

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

людьми забуті звечора в лісах.

Це – сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни.

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки…

* * *

Сосновый лес перебирает струны.

И тишь рокочет на глухих басах.

Блуждает эхо, как людские думы,

потерянные вечером в лесах.

Се – сивый лирник. Ведовство мелодий –

чтобы послушать – сходятся века.

Пусть всё идет, но разве всё проходит

там, где струится вечная река?

Идёт в терновник свет, как робкий нищий.

Кладут ветра смычок  на тетиву.

Моих друзей мой голос где-то ищет,

и кто-то чуждый мне кричит: ау!

И тишина. Лишь эхо – словно думы.

Сквозь день, сквозь миг, сквозь душу, сквозь века.

Сосновый лес перебирает струны

там, где струится вечная река…

______________________________________
 © Перевод с украинского Евгения Пугачёва