Сергей ДУНЕВ

 * * *

Небо огромно.
Его в мире много –
Чтобы вместить
необъятного Бога.

С небом в сравнении,
сердце – крупица.
Но и в крупице
Бог может вместиться.

Стоит открыть только
сердце с любовью, –
Бог нас всецело
наполнит собою.

* * *

Небо велике.
Є місце у нього,
Щоби вмістити
безмежного Бога.

Серце не небо –
на крапельку схоже.
Та Бог і в краплі
вміститися може.

Варто відкрити лиш
серце з любов’ю, –
Бог нас всевладно
наповнить собою.

* * *

Нелёгок путь, тернист и долог.
Всей жизни мало, чтоб пройти.
Но, сколько б ни было силёнок,
Свой крест обязаны нести.

С рожденья дан он. Не случайно
Твоё явление на свет.
Зачем, почто – сие есть тайна,
Но выбора иного нет.

* * *

Шлях довгий, нелегкий, тернистий.
Життя замало, щоб пройти.
Та, скільки буде сил і хисту,
Свій хрест повинен ти нести.

Від роду хрест цей. Бо на світі
Ти появився недарма.
Навіщо – це не нам судити,
Але ж і вибору нема.

СВЕРСТНИКАМ

Согласитесь со мною, наверно, едва ли,
Но, мне кажется, жизнь ещё в самом начале,
Ещё много чего нам постичь предстоит.
Оттого и душа постоянно болит.
Ей никак невдомёк: если столько здесь дел,
Почему тогда срок такой малый у тел?
Почему, если в путь такой трудный послали,
То гарантию прочности телу не дали?

И терзается, бедная: жизнь впереди,
А костюмчик – того – весь расползся, гляди…

ОДНОЛІТКАМ

Ви зі мною погодитесь, мабуть, навряд чи,
Та життя починається тільки, я бачу,
Ще чимало чого треба нам зрозуміть.
Через це і душа нам постійно болить.
Не второпа вона: якщо стільки в нас діл,
То чому тоді термін маленький у тіл?
І чому, якщо в путь вже важку нас послали,
То гарантію міцності тілу не дали?
От і мучиться: доля ще рветься кудись,
А костюмчик – того – весь розлізся, дивись…

* * *

Прекрасен мир без всяческих прикрас,
Не прячет Бог чудес за тайной дверцей.
Но всё же всё зависит лишь от нас,
Ведь чудо – это то, что видит сердце
И может вовсе не заметить глаз.

* * *

Чудовий світ без будь-яких прикрас,
Бог не ховає див на дні озерця.
І все ж залежить все лише від нас,
Бо диво – те, що бачить наше серце,
А око може й пропусти'ть не раз.

* * *

Мы нужны друг другу – слышишь?
Очень мы нужны друг другу.
Дождь ли шелестит по крыше,
Воет ли за дверью вьюга,
Хоть какое будь ненастье, –
Вместе вырвемся из круга
И познаем сладость счастья.
Мы с тобой нужны друг другу.

* * *

Ми повинні разом бути…
Поодинці слабаки ми.
Дощ по даху лупить люто,
Завірюха за дверима,
Випадуть негоди часті, –
Дружних нас їм не зігнути.
В дружбі ми пізнаєм щастя…
Ми повинні разом бути.

* * *

А добро
ещё ценно тем,
что оно бескорыстно.
Прочь гони
меркантильные мысли,
прочь гони!

Мы одни
на Земле этой
                        очень большой.
Нам сродни
                     одиночество.
Но порой
так пронзительно хочется
понимания и доброты…

Потому
не стесняйся своей наготы.
Будь открытым
и честным предельно.
А иначе –
                  зимне, метельно –
сердцем зло завладеет
и ты
ощутишь
                глубину
                              пустоты.

* * *

А добро безкорисливе,
й воно
безпомильне.
Геть жени
всі думки меркантильні,
геть жени!

В ніч пірни –
ми самотні
                   на цілій Землі.
До самотності
                        звикли ми.
Та в імлі
мрієм стрітись не з іклами –
з розумінням, з добром…

Тож не бійсь,
що оголений будеш цілком.
Будь відвертим
і чесним гранично.
А інакше –
                    морозно, незвично –
В серці зродиться відчай
й зі злом
взнаєш ти
                 порожнечі
                                   огром.

* * *

Богатый светом, март молчит,
О песнях вовсе нету речи.
Лишь теньканье синиц звучит,
Хотя похвастаться им нечем,
Ведь голос слаб и неказист.

Не пение, а просто свист,
Но как тот свист нам души лечит!

* * *

Наш світлий березень мовчить,
А про пісні немає й мови.
Лиш тенькання синиць звучить,
І їхні звуки – не обнова,
Адже в них невеликий хист,
Й не пісня в них, а просто свист,
Та душі лікувать готовий!

ЗАГОРОДНОЕ

Редколесье гидропарка.
Ржа от влаги на дубах…
Молча чиркнул зажигалкой.
Папиросу сжал в зубах.

Просекой сквозною – в поле.
Синевой наполнил взор.
Сам собою поневоле
Зачастил в груди мотор.

На открывшемся раздолье,
Оглушённый тишиной,
Ощутил душой – до боли –
Слитность с вечностью самой.

ЗАМІСЬКЕ

Рідколісся гідропарку.
Ржа на кряжистих дубах.
Мовчки запалив цигарку,
Мовчки мну її в зубах.

Потім просікою – в поле.
Всюди синява й мінор.
Сам собою мимоволі
В грудях зачастив мотор.

І відкрилося роздолля,
Я від тиші мов оглух
І відчув тоді – до болю –
Злитим з вічністю свій дух.

* * *

Поэзия
             есть то,
                          что мы не знаем.
Поэзия
             есть то,
                          что заем мы.
Не мы творим, –
                             за Богом повторяем.
Талант – от Бога,
                             но он дан
                                              взаймы.

* * *

Поезія
           не знана
                          ні для кого.
І разом з тим –
                          знайомий нам
                                                   чертог.
Не ми творці, –
                            ми вторимо за Богом.
Талант – це те,
                         що нам
                                      позичив Бог.

* * *

А всё-таки поэзия нужна!
Пускай, как прободною язвой,
Болеет бездуховностью страна,
Старанья стихотворцев не напрасны.

Напрасно их труды не пропадут.
Как крохотная капля камень точит,
Так и стихи гранитность душ пробьют
И выпустят прекрасного росточек.

* * *

Поезія потрібна, хай там як!
Хоч роз’їда, мов пошесть епідемна,
Країну бездуховності хробак,
Та праця віршотворців не даремна.

Старання їхні геть не пропадуть.
Як крихітна краплина точить камінь,
Так вірші крізь гранітність душ зростуть
Міцними і прекрасними квіткàми.

______________________________________
© Переклади з російської Михайла Лєцкіна