Владимир

СПЕКТОР

* * *

Ранним теплом прощены холода.
Что-то на радость, а что-то в досаду.
Светит и греет чужая звезда
В зарослях не Гефсиманского сада.

Что за предчувствия ломятся в грудь,
Опровергая чужие прогнозы.
Снова и снова душе не уснуть.
Где-то прощенья не знают морозы.

* * *

Раннє тепло – прохолоді межа.
Щось тут на радість, а щось у досаду.
Світить і гріє тут зірка чужа
В заростях не Гефсиманського саду.

Передчуття якісь в груди повзуть,
Щоби чужі спростувати прогнози.
Знову душì не вдається заснуть. 
Прощення знов десь не знають морози.

* * *

И не верится никому,
И просить – просто силы нет.
Я мечты положу в суму,
Что похожа на белый свет.

Может, с кем поделюсь мечтой,
Может, встречу кого в пути...
Он, ведь, только на вид простой.
А с мечтой – хорошо идти.

* * *

І не віриться (бо – кому?),
І просити – вже сил нема.
Мрії я покладу в сумý –
На світ білий схожа сума.

Поділюсь, може, мрією з ким
На шляху, щò веде до мети…
Вигляда він лише простим.
Ну, а з мрією – добре йти.

* * *

Чужая правда встретилась с моей.
Они в глаза друг другу поглядели,
Я ощутил себя осколком цели,
Расстрелянной в упор коварством дней.

Не зная ничего наверняка,
Лишь ослеплённые неправотою,
Две правды растворялись темнотою,
Как мир с войной, незримые. Пока.

* * *

Чужу з моєю правду жереб звів.
Дивилися вони одна на одну,
Осколком я відчув себе безродним,
Розстріляним підступним бігом днів.

Не знаючи нічóго так, як слід,
Осліплені лише неправотою,
Дві правди розійшлись, як мир з війною,
Й не видно поки чітко їх орбіт.

* * *

Кто хороший поэт, кто – плохой…
Помаши мне оттуда рукой,
Ты ведь тоже и странный,
И странник, из себя самого изгнанник.
Поделись не строкой, не уменьем,
Не пронзительным стихотвореньем,
Тем, что стало судьбой на века…
Просто пусть шевельнётся рука,
И пойму я, как песню, как чудо,
Эту боль, что сквозит ниоткуда.

* * *

Хто хороший поет, хто – слабак…
Дай рукою про це мені знак.
Бо такий же дивак ти і бранець,
Ти із себе самóго вигнанець.
Поділись не рядком найсильнішим
І не гостро пронизливим віршем –
Тим, що стало, мов доля тривка…
Просто хай ворухнеться рука,
І збагну я, як пісню із зшитку,
 Біль, який проникає нізвідки.

* * *

Школьные красавцы, лидеры атак…
Будущее в их глазах сверкало.
И казался вечным юности пятак,
Щедрой сдачей выпускного бала.
Всё стареет в мире – лица и вино.
Медь тускнеет и проходит мода.
Мы, как Атлантида, падаем на дно,
Ощущая трудность перевода
Красоты и силы – в дряблость впалых щёк,
Будущего – в памятные даты.
Будто через годы слышится звонок,
И часы спешат, спешат куда-то…

* * *

Ах, шкільні красунчики, лідери атак…
Очі в них майбутнім вигравали.
І здавався вічним юності п’ятак,
Щедрим – видзвін випускного балу.
Все старіє в світі – лùця та вино.
Мідь тьмяніє та минає мода.
Ми, мов Атлантида, падаєм на дно,
Відчуваєм важкість переходу
Чар краси та сили – в слабкість в’ялих щік,
Майбуття – у незабутні дати.
Ніби крізь рокù дзвінок до нас проник,
І годинник прагне поспішати…

* * *

Телевизор с маленьким экраном
И с зелёным глазом радиола –
Это нынче кажется всё странным,
А тогда – и модным, и весёлым.

Слушали мелодии эстрады
(Где они? Лишь в памяти моей),
Эхо жизни, а не хит-парада,
Отголоски дней, людей, идей
Отзвучали и пропали в бездне.
Новые мелодии в стране.
Обижаться просто бесполезно
На струну, звенящую во мне.

* * *

З крихітним екраном телевізор,
Радіола із зеленим вічком –
Нині здасться часовим капризом,
А тоді було таким величним!

Слухали мелодії естради
(Де вони? Лиш в пам'яті – гей-гей…),
Відгомін життя, не хіт-параду.
Звук тодішніх днів, людей, ідей

Відлунав і в прірві десь загрузнув.
А в країні вже нові пісні.
Просто ображатися безглуздо
На струну, яка бринить в мені.

* * *

Будем говорить ни о чём
И жонглировать судьбой, как мячом.
Распускать и заплетать эту нить,
О которой смысла нет говорить,
От которой не отыщешь следа.
И не разберёшься, куда
И зачем ведёт эта нить,
Чей обрыв – сигнал уходить,
Вдруг собой заполнив простор…
Вот и всё. И весь разговор.

* * *

Говорити ні про що ми почнем
Й жонглюватимем життям, мов м?ячем.
Розпускати нитку цю й знов плести,
Хоч не варт про неї й мову вести,
Бо від неї загубились сліди
І тепер не зрозумієш, куди
І навіщо приведе вона нас,
Обірветься – то вже геть іти час
В простір той, що лишùв нам Творець…
От і все. І розмові кінець.

* **

Кому-то верит донна Анна.
Не год – который век подряд
Клубится память неустанно,
Мосты над временем горят.

Пренебрежительной ухмылкой
Опять оскален чей-то рот.
И вечность, как любовник пылкий,
Не отдаёт, а вновь берёт.

* * *

Комусь ще вірить донна Анна.
Не рік, а декілька сторіч
Клекоче пам’ять, наче рана,
Над часом міст горить, мов піч.

І знов в зневазі лихоманець
Обличчя викривить своє.
І вічність, як палкий коханець,
Бере й бере – не віддає.

* * *

От возраста находок вдалеке
Я привыкаю к возрасту потерь.
И где «пятёрки» были в дневнике,
Пробелы появляются теперь.

А я в душе – всё тот же ученик.
Учу урок, да не идёт он впрок.
Хоть, кажется, уже почти привык
К тому, что чаще стал звонить звонок.

* * *

Я вже від віку знахідок відстав,
Наблизився впритул до віку втрат.
І де «п'ятірки» мій щоденник мав,
Там пропуски вже свій наводять лад.

В душі я той же учень, попри вік.
Учу урок, хоч користь нульова.
Утім, здається, я вже майже звик,
Що дзвоник все настирніше трива.

* * *

У жизни в запасе всегда есть весна,
И, хочется верить, ещё не одна.
В запасе у жизни друзья и враги,
И радость от встречи, и крик «Помоги!»
В запасе у жизни дорога домой
И всё, что зовётся родной стороной.
О Боже, она и страшна и нежна…
В запасе у жизни вся жизнь.
И весна.

* * *

В життя у запасі завжди є весна,
І, вірити хочеться, ще не одна.
Є ворог і друг на життєвій межі,
І радість від зустрічі, й крик «Поможи!»
В життя у запасі повернення путь
І все, що сторонкою рідною звуть.
Є ніжність в життя і реальність страшна…
В запасі в життя все життя.
І весна.

* * *

Нужны ли сегодня стихи
И эта печаль между строчек,
Когда от лесковской блохи
 Остался лишь лапки кусочек,
Когда между мной и тобой
 Из всех интересов – бубновый,
А лозунг за нашей спиной –
 Он позавчерашний, не новый,
Когда городские черты
 Стираются, словно подошвы,
Со временем вроде на «ты»,
 Но только не с будущим – с прошлым?!

* * *

Чи вірші потрібні тепер,
Потрібна печаль міжрядкова,
Як час майже всю вже пожер
До лапки блоху від Лєскова,
Коли поміж нами двома
З усіх зацікавлень – бубнове,
І гасла нового нема,
Вчорашнє ж лунає не ново,
Й міст риси воліють втекти
І швидко покритися мулом,
І з часом ми ніби на «ти»,
Але не з майбутнім – з минулим?!

* * *

За всё приходится платить –
Судьбой, монетой, кровью…
Вопрос «Как быть или не быть?» –
Всегда у изголовья.
Не отрекаясь от грехов,
Любви, ошибок, боли,
На «Будь готов!» – «Всегда готов!»
Твержу, как раньше, в школе.

* * *

За все доводиться мені
Платити – часто кров'ю…
Питання «Бути а чи ні?» –
Завждù при узголов'ї.

Ні від гріхів не відійшов,
Ні від кохання й болю,
Й на «Будь готов!» – «Завжди готов!»
Тверджу, як вчили в школі.

* * *

Хрупкое равенство дня и меня,
И времени горький осадок.
А за спиною – всё та же возня,
Где вкус равнодушия – сладок.

Дней оголтелость упрячу в карман,
Тёплой ладонью согрею…
Тают обиды, и гаснет обман.
И даже враги – добрее.

* * *

Важко мені дорівнятись до дня,
І час загірчив мені дуже.
Ну, а за спúною та ж вовтузня,
І стало солодким байдуже.

Днів у кишеню сховаю буран,
Теплий дарую їм порух…
Тануть обрàзи, і гасне обман.
І навіть добрішає ворог.

* * *

Всенародно известными стать не дано
 Современным поэтам.
Их слова вылетают, как птицы в окно,
 И – без ответа.
Маломощны их книги, как Даймлер и Бенц
 В самом начале,
И, к тому же, утерян терновый венец.
Вы не встречали?
Боже, как сладко услышать: «Поэт…»
Мыслей властитель.
Это вопрос или сразу ответ,
 Глупый, простите…
Сколько их, сколько их!.. В каждом селе.
Город, подвинься.
И не поймёшь – мысли их на челе
 Или на джинсах.
Но и безденежью наперекор,
 Пишут и пишут…
Сносят судьбы не укор – приговор,
 Как сносит крышу.

* * *

Всенародно відомими стати не можна поетам сучасним.
Їхнє слово в вікно виліта, ніби пташка, – і гасне. 
Анемічні книжки в них, як Даймлер і Бенц, коли починали,
Й загубили до того ж терновий вінець. Не зустрічали?
Боже, як солодко чути: «Поет…». Дум наших влáдар.
Це запитання чи відповідь зразу, дурість і вада…
Скільки ж їх, скільки!.. По селах. Місто, ти бачиш?
І не второпать, чи думка в них на чолі – чи на джинсах моднячих.
І безгрошів?я їм не зупин, пишуть всупереч діям-подіям…
Зносять від долі і докір, і вирок, як зносить дахи їм.

_____________________________________

© Переклад із російської Михайла Лєцкіна