Перлини світової класики
 ДЖЕРЕЛА МОЛДАВСЬКОГО НЕБА

Вірші відомого молдавського поета, лауреата Державної премії Молдавії Григорія Вієру дають чітку і рельєфну уяву про діапазон творчих зацікавлень поета, ведуть нас у дивосвіт психологічних утаємничень героя – людини глобального нурту, тонких порухів серця, натури цільної, небуденної, крізь призму дій, вчинків, уподобань, роздумів і устремлінь якої прозирає особистість дієва, увиразнена. Творче кредо вивірене на терезах соціальної небайдужості. Світ громадянських діянь, морально-етичних і художніх істин означений, користуючись формулою Т. Г. Шевченка, „неложними устами", а відтак цінний і неперебутній. В нестандартності зрячих істин митця мені зайвий раз довелось переконатися, працюючи над перекладами поезій Григорія Вієру. У віршах вражає єдність людини і природи, тонкий психологічний малюнок, безпомильна орієнтація в найтонших порухах закоханого і збуруненого серця: крізь призму болю подається не антураж, а оголений нерв художніх істин, не лабораторний, а життєвий „мед" мистецьких спостережень, видобутий із щільників живого конкрету. Джерела молдавського неба у Григорія Вієру не запозичені з книжкових анналів, мають яскраво виражене національне закорінення. У їхній незглибимості – весь поет, аристократ художніх відкриттів, кращі твори якого, позначені планетарною круточолістю, в своїй інтерпретації пропоную вибагливому читачеві.

Юрій Кириченко, лауреат Міжнародної літературної
премії імені Тараса Шевченка.

ГРИГОРІЙ ВІЄРУ
„Я ЖИВУ НАД БЕСКИДОМ ЛЮБОВІ…"
АНКЕТА

– Ваше прізвище,
Ім’я, по-батькові?
– Я.
– Рік народження?
– Той юний рік,
коли мати з батьком
покохали одне одного.
– Походження?
– Виорюю і засіваю
схили під кодрами.
Знаю всі дойни.
– Професія?
– Край свій люблю.
– Батьки?
– Мати.
Одна тільки мати.
– Як звати її?
– Мама.
– Рід її занять?
– Чекання…
– Чи є родичі за кордоном?
– Так, батько.
Похований на чужині
У 1945-ому.

* * *

Стоять, встромлені в землю,
мечі і шаблі –
ніби голки
у подушечці.
Що будемо латати сьогодні,
чоловіче?
Ріденьку зелень
літа?
Благеньку білизну
зими?
Ох, як продірявились
обидві оці сорочини! Що ж будем латати –
землю у паводях берегів?
Звулканену землетрусами
чи шпарини душі?
Стоять, встромлені в землю,
мечі і шаблі.
Майже не залишилось місця
для пера поета.

 ГІЛКА

Нічого не бачиш ти,
гілко,
де воно, твоє листя,
гілко?
Як живеш у закуті,
гілко,
де ж зозулі твої, де,
гілко?
Ти не можеш говорить,
гілко,
нікого тобі любить,
гілко?

 ДЕРЕВО

І під моєю рукою
лиш ти, поезіє…

Ви коли-небудь бачили дерево,
яке зреклося коріння?
Дерево, якому
не до квітування.
У нього, мовляв, інші турботи?
Ви чули, щоб дерево
гарчало, гавкало листям?
Щоб із зміною напрямку вітру
листя міняло пісню?!
Ви бачили, щоб дерево
шкрябало нігтями
ікону сонця золотого?!
Дерево, листя якого
обагрилось кров’ю
з настанням холодів?!

 НАДАЛІ

Надалі я міг би
прожити й без ніг, –
так, без них:
до кого я дістатись хотів,
я діставсь.
І без очей
я міг би прожить, –
так, без них:
кого я побачить хотів,
я уздрів.
І без рук
я міг би прожить, –
так, без них:
кого я обняти хотів,
я обняв.
Надалі, кохана, я один,
ніби скрипка кривава на камені,
ніби зірка, що канула у небуття,
як самітник-орел над бескеттям, –
в хуртовині печалі один
міг би жить.

* * *

Як любить очі,
Які все випалюють,
Ніби люта засуха,
Засуха?
Як любить руки,
В яких гніздиться
Одна пустота,
Пустота?
Як любить волосся,
Котре жалить тебе
Дощем безсердечним
Мов лід?
І як – ці вуста,
Оцю білочку, котра із видом святенниці –
Скік та скік із брехні
На брехню?

 АЛЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ

Але перш за все
злаком будь.
Громом будь.
Кровинкою рідного брата,
котрий в січі на бруствер упав.
Орачем будь.
Джерелом незамуленим будь.
Аби мати право
цілувати цю землю,
на рік невмирущий не бідну,
який колосом стверджує днину погідну.

* * *

Стеблинко трави,
твоя сорочка – точнісінько
як у солдата.
Чому ж ти
не маршируєш по землі,
чому немає в тебе генерала,
адже ти зодягнена,
як рядовий?
Як вдається тобі
зберегти аромат,
дивоцвітний твій дух трав’яний?
Чому не пахнеш ти
втомленими від походів
чобітьми?
Куди ви, тоненькі зелені воїни?
Куди ви верстаєте шлях,
нечутні, невідчутні?
В осінь, поете!
У покірнийїї жовтосум, генерале!

 ТИ

Додому засвіт повернувся,
щоб знать, що скажеш ти,
до страви – й ледь не доторкнувся,
щоб знать, що скажеш ти.
До мене юнка усміхнулась,
щоб знать, що скажеш ти.
Зоря з розлукою зіткнулась,
щоб знать, що скажеш ти.
У нурт глибин морських ступаю,
щоб знать, що скажеш ти.
Корали серцем обпікаю,
щоб знать, що скажеш ти.
Всихаю кроною, корінням,
коли не поруч ти.
Нехай умру, та грім прозріння
збагнеш, як вирок, ти.

 ЦИРК

Не вийде із мене
циркового артиста,
не вийде.
Не можу ходить по канату.
Не можу ставати
партнеру на голову.
Та й іншого,
врешті, на тім’ї своїм
не терплю.
Не вистачає терпіння
дресирувати лева
до тих пір, доки звір не погодиться
лизнути мене у щоку.
Не можу з порожнього кошика
діставати півнів,
кольорові хустинки.
А надто –
не можу звикнути
до віртуозу жонглера.
Біс його знає,
як може людина оця
у повітрі ловить водночас
кільканадцять тарілок
так легко,
так стрімко!
Я, тримаючи дві,
Одну неодмінно впускаю.
Але іноді думаю:
Врешті-решт
оця гра
не для всіх.
Хоча б тому,
що де я візьму
таку кількість тарілок?
Не вийде із мене
циркового артиста,
не вийде!
Я навіть не можу сміятися так,
як всміхається клоун,
у вусі якого
циганкою серга співа.

* * *

Неможливо зарізати світло.
Неможливо викорчувати джерело.
Неможливо заморозити полум’я.
Неможливо зупинити небо.
Можеш радіти, що темніє,
лише коли жінка, цілуючи,
закриває очі,
можеш бути щасливим,
що сонячне полум’я замерзло,
лише коли твої вуста
цілують його паленіючий лик,
віддзеркалений у крижині.
А небо, джерело –
що їм сподієш?

Я ЖИВУ

Я живу
над бескидом любові.
В її серцевині –
моя віра.
Я живу
на околиці пісні.
В її серцевині –
моя надія.
Я живу
на стерні жита.
В його серцевині
моя до вас
любов.

 КОЛИ

Коли помру,
ти смуток обмини,
в глибочині своїх очей
мене похорони.
І друзі, які йтимуть
за труною,
хай не назвуть тебе
безвтішною вдовою.
Аби кажан
не осквернив небес,
скажи, що я
в сльозі зорі воскрес.
Ти в глибині своїх очей
мене похорони,
моя найперша і остання
жінко, свічадо таїни.

* * *

Ти затуляєш очі,
Щоб не бачить вікна,
В рамці якого – він, проминущий.
Мальва на підвіконні
Кігтем червоним
Вкібчитись в тебе готова.
То невже оце й є
Та любов?
Одна людина – за обрій,
Лишається інша – в зорі,
В жахові, як перед прірвою,
Біля свойого вікна?!

 НІХТО НЕ ЗНАЄ

Кохана,
ось з чим межує
моє єство:
чоло – з лезом світла,
очі – з сльозою,
вуста – з невимовленим.
Ніхто не відає,
з якого боку
підкрадеться смерть.

* * *

Що за дивний
стрілець –
він стріляє в мою сльозу
так, що куля
не задіває ока.
Що за славний
стрілець –
першим пострілом
він збиває яблуко
так, що куля
не обпікає
моєї маківки.
Цей шляхетний стрілець
нині цілить
у грушу чи в душу,
що вродливо тремтить
на моїх переспраглих устах.

 ДРІЗД У КОРОВАЇ

У весільнім короваї
дрізд співає,
у самім його серці.
Назовні пісня
не злітає.
В м’якушці спробуй
заспівать. Поспробуй заспівать
в тумані її білім.
Аби цілушку
співом цим протяти.

 КВАПЛИВИЙ ВІК

Друже, замри, дай уяві політ:
Який бо не торканий світ край воріт!

Вперіщив дощ,
а моя парасолька
помандрувала в тролейбусі…
Один забуває парасольку,
інший – рукавички. Хтось –
двері відчиненими. Хтось –
борвій неприборканим.
Одному з балкону на голову
виливають окріп.
Іншому – помиї.
Юнка
забуває в універмазі
загорнуте у обрій щастя.
Хірург – ножиці
у моєму животі.
Будівельники –
брукувати гостинець.
Продавець –
повернути здачу.
Луна –
замість „е-гей!" повертає „гав-гав!"
Брехня забуває, звідки родом, –
стверджуючи, буцімто з раю.
Загадка забуває відгадку.
Дурень – своє запитання.
Один забуває в зубах шматок.
Інший – у шматку зуби.
Хтось, забувши про себе, живе для інших,
хоча інші забули про його існування.
Поет забуває народитися,
кат – померти.
Вперіщив дощ,
а моя парасолька
помандрувала в тролейбусі…
Юні серцем
забувають сопілку терпіння.
Чоботи забувають відокремити
з кленової долоньки
ковані каблуки.
Один вдовольняється химерним сном,
забувши за вікном неціловану просинь.
Інший хапається за меч,
забувши, що двосічний – без піхов.
Той забуває початок пісні.
Цей – слів пелюстинку. А хтось –
маму.
Вперіщив дощ,
а моя парасолька
помандрувала в тролейбусі…
Один від чужої коханої не може одірвати очей.
Інший – вухо від шпарки дверей.
Той забуває, куди йде.
Цей – звідки прийшов.
Рот забуває про душу.
Думка – про свого вітця.
Один забуває в серці Хіросіми
атомну бомбу.
Інший – покинуть яскиню.
Забувається обіцянка,
клятва,
договір.
Квіти забувають
цвісти.
Птахи – повернутись у гнізда долонь.
Струмки – торувати себе…
Земна куле, це ж куди
так спішиш, розтривоживши
обрій зіниць?!

Переклав з молдавської ЮРІЙ КИРИЧЕНКО