Михайло
 ЛЄЦКІН

НАБЛИЖЕННЯ ДО ЧЕРВНЯ

(Сонет)

Життя… Непритоптана травка.
 Останніх кульбаб череда.
 Собака на привˋязі гавка,
 Кіт скоса його спогляда.

То сонце, то хмари. І лавка
 В росі – тож ніхто не сіда.
 Красуня пройшла, наче Мавка,
 Містично легка й молода.

Так само було і учора,
 Так буде і завтра. Я вгору
 Дивитимусь до забуття…
 А зміни не будуть помітні…

А далі спокійно блакитні…

Тривай, не кінчайся, Життя…

СОНЕТ

Белеют цветы, как сугробы.
 Скучает трава по косе.
 Собаки залаяли, чтобы
 коты растревожились все.

То солнце, то дождик, то оба.
 Не сядешь на лавку – в росе...
 Прошла молодая особа
 В мистической, юной красе.

А Завтра придёт непременно.
 Всё будет почти неизменно.
 И буду я в небо глядеть,
 Ждать солнца, дождя (или снега?).

Ты не прерывай только бега,
 Ты, жизнь, продолжайся и впредь!

* * *

На кохання не треба ліцензій,
Воно вище від санепідстанцій.
Просто раптом прокинешся вранці
 Світлокрилим, легким, без претензій.

До рокìв, до хвороб, до епохи…
Просто раптом прокинешся радо
Й зрозумієш, що є десь принада,
 Щό чека на такого ось лоха,

Що вона – це омріяна Жінка,
І до неї торкнутись – це щастя,
До якого дожить тобі вдасться,
 Якщо прагнуть цього щохвилинки

Й не валятись весь день на дивані
В сподіванні небесної манни.
…Йди до Жінки. І радість постане
 (Хай і в пізнім, але) у к о х а н н і.

* * *

На любовь-то лицензий не надо,
 не затребуют справку от СЭС.
 Просто утром придёт, как награда,
 понесёт на крылах до небес.

Чтó болезни тебе, чтó года –

ты проснулся, почуял приманку –
 это радость пришла спозаранку,
 завлекая незнамо куда.

Вот явилась из грёз, как виденье –
 счастьем было бы к ней прикоснуться...
 Вот бы только дожить до мгновенья,
 чтобы в море любви окунуться.

На диване лежать не пристало
 день-деньской в ожидании чуда.
 К Ней иди. И в любви запоздалой
 радость жизни засветит повсюду.

* * *

Ковтаючи років підступні зерна
І боячись лихої правди, ми
Життя третину мучимось в гримерній,
 Щоб не собою бути між людьми.

І тільки так… Не вирватися з цього.
 Така людська природа споконвік.
 А справжні ми лиш на суді у Бога,
 Коли спроможні бачить Божий лик…

* * *

Глотая лет коварные пилюли
 и опасаясь истину открыть,
 треть жизни мы в гримёрной провернули,
 чтоб средь людей самим собой не быть.

Вновь этим же путём ведёт дорога.
 От века человек неисправим.
 А настоящие мы – на суде у Бога,
 когда Его прекрасный лик узрим...

* * *

Якщо в небо вдивлятись уважніше,
То багать що можна побачити:
Як хмарини збираються бражничать
Чи пташині кадрилі позначити.
Можна вітер побачить невидимий,
Віршів слід від вселюдського Генія.
Можуть янголи стать мені гідами
Царства Божого в мить одкровенія.
Я із Небом у повній ідилії.
Я вкладаю його у рядки,
Аби правнучці, любій Емілії,
Я згадався з легкої рукѝ.

* * *

Если в небо ты посмотришь внимательно,
сколько разных там чудес обнаружится!
Вот на танцах птички учат старательно
свои па, а вот в кадрили закружатся.
Тучки пьют – ну то ли квас, то ли пиво –
и компанией летят – что за диво!
Если всмотришься ты в небо внимательно,
то увидишь ты на нём обязательно:
ветра царство с обалденными видами
и великого поэта творения.
У меня тут будут ангелы гидами
в Царствo Божие в момент Oткровения.
Я-то с небом в постоянной идиллии.
Из него сложу я песни - как мило!
Только б ты, моя малышка Эмилия,
 о прадедушке своём не забыла.

* * *

Серпневих свят загущене єднання
Триває ще і зігріває нас
В передосіннім трепетнім чеканні
Одвічних і повторюваних фаз.
 Хай буде так! Бо нìкуди подітись
Від того, щό передписав закон…
Та житиме у спогадах тендітність
 І повноплідність цих дерев і грон!

* * *

Сквозь даты августа, их свет, плоды и гром
ещё нас греет лета единенье.
В час предосенний трепетно мы ждём
идей и фаз извечных повторенья.
Да будет так! Не избежать сознанья
того, что миру предписал Закон.
Так пусть живёт хотя б в воспоминаньях
 богатство хрупкое дерев, плодов и крон

ХАРОН

Харон здирає плату за проїзд
Із цього світу і до того світу,
І ця платня не підлягає звіту,
Хоча звести було б дешевше міст.
Та, мабуть, Стікс дає Харону зиск,
І є над ним кому нагріти руку,
А ми тут мліємо, та терпим мỳку,
Й наводимо у власних трунах блиск.
Ні, якщо так триватиме грабіж,
То краще буде жити, ніж вмирати,
Тим паче якщо ти попав за грати
Й за вироком сто років там сидиш…
Й сидітимеш, бо так велить закон,
Якого сам ти ще не бачив в вічі.
А як відчаєшся й наглядача покличеш,
 То зазирне до камери… Харон.

ХАРОН

Харон взимает плату за работу –
провоз из мира этого – в иной.
И плата та не подлежит отчету,
хотя чрезмерной кажется порой.
По Стиксу, видно, выгодно грести,
и он, Харон, давно нагрел тут руку –
а мы томимся здесь и терпим мỳку,
стараясь гроб в порядок привести.
Нет, если будет множиться грабеж –
уж лучше жить, поскольку смерть – дороже.
Вот за решёткой ты сидишь – и что ж?
Сто лет по приговору – ну, дай Боже!
Ну и сиди, коль так велит Закон,
хоть ты его в глаза не видел – то-то!
А как отчаешься и позовешь кого-то,
то в камеру заглянет... сам Харон. 

* * *

А життя, як не дивно, триває
Та ще й кличе з собою у путь
Десь далеко, куди ні трамваї,
Ні маршрутки, ні буси не йдуть.
Десь далеко… І десь незбагненно,
Де душа хоч-не-хоч затремтить,
Кров з артерій полине у вени
І назад перелине за мить.
Ні, не треба. Там близько до краю.
Я з дитинства боюсь висоти…
Я, можливо, ще встигну до раю.
Краще тут я ще дýшу покраю,
 Де живеш – хай на віддалі – ти.

* * *

Продолжается жизнь, как ни странно,
за собою зовёт непрестанно.
В край неведомый, дальний зовёт –
а автобус туда не идёт.
Задрожит там душа от мистерий,
Кровь по венам пойдет из артерий
а потом на мгновенье замрёт
и обратной дорогой пойдёт.
Нет, не надо ходить мне по краю.
Я же с детства боюсь высоты.
Рановато мне двигаться к раю.
Я пока на земле поиграю,
 где – хотя и поодаль – есть ты.

* * *

Мені здалось, що я тебе впіймав
І що з моїх обіймів ти не вийдеш…
Я схожий на ловця химерних ґав,
Як на німецьку мову схожий ідиш.
Мені здалось… Та правда не така,
Яка була моїм підвладна думам.
Не вдержала тебе моя рука –
І випурхнула ти, розкішна вуман.
І знову сам я. Знову я один.
І знову гул самотності у серці.
Що з того, що тепер ми європейці,
 Як привид щастя розійшовся в дим?

* * *

Казалось мне, что я тебя поймал,
что из моих объятий ты не выйдешь ...
На птицелова так похож я стал –
как с языком немецким сходен идиш.
Мне чудилось... А жизнь была иной,
чем в моих дивных думах и мечтаньях.
Не удержать рукой тебя одной –
ты выпорхнула, райское созданье.
И снова я, как прежде, одинок.
И бьётся моё «харт», и дума гложет.
Мы ныне европейцы – ну и что же,
 коль счастье улетело, как дымок?

* * *

Чи не набрид я сам собі?
В склепіння я дивлюсь небесне:
Воно, як і завжди, чудесне.
Так само й далі голубі…
Як і раніше, притяга
До себе чарівним суцвіттям
Господня райдуга-дуга,
Щó простягається блакиттю.
І все-таки чомусь в журбі
Стискається і ниє серце.
А Всесвіт радісно сміється:
 «Дурний, щó треба ще тобі?».

* * *

Я сам себе не надоел ли?
Вгляжусь я снова в свод небес –
он полон, как всегда, чудес –
прозрачны дали, заблестели
дождинки, радуга цветёт
своими дивными цветами -
то знак Всевышнего над нами,
что нас хранит из года в год.
А сердце снова ноет тупо,
и в душу врезались ножи.
Вселенная ж смеется: «Глупый,
чего ещё тебе, скажи?»

* * *

Це правда, я людина літня:
Літẚ злітають в височінь,
І осінь вже до мене липне,
Й зима шепоче: «Відпочинь…».
Та щось таке у мене влито –
Чи доля це, чи благодать, –
Що як влетів колись у літо,
Так і не хочу відлітать.
Живу від липня і до липня,
Шукаю Левові словẚ…
Це правда, я людина літня –
 Мене без лìта не бува.

* * *

Мне много лет, я это знаю,
Я в долголетии витаю –
лета взлетают в вышину.
Хотя уж осень обнимает...
Зимой от лета отдохну...
Уж и не знаю как, но где-то
судьба ли это, благодать –
вот как влетел когда-то в лето –
так не желаю вылетать.
Июлем, его песней летней,
живу я, не считая лет.
Я, право, очень долголетний –
 без лета и меня-то нет.

________________________________________
© Перевод с украинского Светлані Шаталовой