Михайло ЛЄЦКІН

* * *

Хто-хто, а клен першочергово
Сукно міняє на парчу
І демонструє цю обнову.
А лист шепоче: «Облечу…».

І обліта… Й стає парчовим
Землì знайомий силует,
Включаючи і те, про що ви
Писали влітку як поет.

Недовговічній цій картині
Змінитись суджено ось-ось.
…Сумне сріблясте павутиння 
Вдихає на узліссі лось.

* * *

Кто-кто, а клён – он первым снова
Сукно меняет на парчу
И демонстрирует обнову.
А в кроне шёпот: «Облечу…».

И облетает… И парчовым
Стаёт знакомый силуэт
Земли, включая то, про что вы
Писали летом как поэт.

Недолговечность всей картины
Запечатлеть бы не пришлось,
Когда б, седой от паутины,
Не вышел на опушку лось.

* * *

Тебе любити – то велике щастя,
Не кожному дісталося воно.
Колись і нам іще зустрітись вдасться,
Своє здобути золоте руно.

Тоді я остаточно вже зариюсь
У таємничі сутінки твої,
Відчую молодечу легкокрилість
Й почую, як співають солов‘ї.

* * *

Тебя любить – огромнейшее счастье,
Не каждому даровано оно.
Когда-нибудь нам встретиться удастся,
Удастся нам добыть своё руно…

Тогда я с головой уже зароюсь
В чудесные все таинства твои.
Как в юности, узнаю окрылённость
И как поют – услышу – соловьи.

* * *

Неприступно-непристойна,
Заборонний гріх і плід –
Моя рана незагойна
На крутому схилі літ.

Чи мені ще рік хоч стукне
По злисилій голові?
Непристойно-неприступна…
Слід прим'ятий на траві…

* * *

Недоступно-неприличная,
Запрещённый грех и плод –
Рана ты моя извечная,
Лет когда моих исход…

Может, год ещё мне стукнет
Да по лысой голове?
Неприлично-недоступная...
След на вымятой траве...

* * *

Напевно, небагато раз ви
У жовтні бачили зело…
Вже в місяців старіють назви
Через глобальне це тепло.

В Північній діє це півкулі.
А в інших землях – де вже як…
Та друзям все кують зозулі
Рокìв… ну, щоб було усмак!

* * *

Не много раз, скажу заранее,
Видали в октябре зело...
Стареют месяцев названия,
Сему причина есть – тепло.

Мы старики уже, старушки…
В других краях – иная власть…
Друзьям куют, куют кукушки
Года... ну, чтобы было всласть!

* * *

Усе в якісь галактики летіло
Та миготіло, мов калейдоскоп.
Здавалося, твоє манливе тіло –
Це не реальність, а якийсь заскок.

Була ти ось… і ти була в безмежжі,
Де відблиск зір переріза пітьму.
В одну хотіли злитись дві пожежі
Та натикались на всесвітній мур.

Що ж діяти?.. Вдивляюся у Космос.
Він відпустив нас по живій воді,
Єднаючи відверто й високосно.
…А ми неприпустимо молодì…

* * *

В галактики иные всё летело,
Мелькало, как калейдоскоп…
Твоё чарующее тело –
Казалось, не реальность, а заскок…

Была… была ты бесконечностью,
Где зрение перемогает тьму.
В одно хотели слиться вместе мы,
Но натыкались вечно на скалу...

Что делать?.. Вглядываюсь в Космос.
Потоком подхватил живой воды,
Соединив в одно год високосный.
...А мы недопустимо молоды...

* * *

На мене з образами й криками
Накинулись залишки мрій:
Чого я їх
                вчинками дикими
У кут запроторив глухий?

«Ми ж прагнули до досконалості…
Ти ж сам кликав нас в височінь…
А в підсумку що нам дісталося?
Тепер нам – хоч з мосту в Ірпінь…».

Пробачте… не ті в мене навики.
І рóки, і сили не ті.
Натомість є внуки і правнуки.
І вірші – не дуже святі.

Гадаю, що певними дозами
Ви також утілені в цім.
…І мрій моїх залишки з розумом
Піснями наповнили дім.

* * *

На меня с оскорбленьями, с криками
Навалились остатки мечты.
Так зачем же
                       поступками дикими
Скрыть хотел их во мрак темноты?

«Мы стремились достичь совершенства.
Ты простор обещал нам и высь...
А в итоге – вместо блаженства –
Хоть в Ирпень с крутояра катись…»

Извините... не те уже навыки.
И года, да и силы не те…
Слава Богу, есть внуки и правнуки.
И стихи есть – в своей наготе…

Верю в то, что предельными дозами
И себя вы увидите в том.
...И мечтами моими, и грёзами,
И стихами наполнится дом.

___________________________________
 © Перевод с украинского Сергея Дунева