АЙСIДОРА
 
Понад цвинтарем 
часом валує туман
 i  для поганi часу чимало. 
Айсiдора  Дукан,                                                         
Айсiдора  Дукан,
ну, чому ти його покохала? 
Босонiжка, навiщо тобi ця   Москва         
i поезiя руського хмелю,
 тi слова золотi, поговори отi 
i завiй ритуальна куделя? 
Неспроможна  цiлунками хiть загасить,
 плоть i вiльнiсть лише визнавала, 
перекинула шарф за рамена умить,
 бо планида жадала фiналу. 
Все, що є на землi,   
чарiвництво й обман,
було й нi,  хоч любов, хоч могила... 
Айсiдора  Дукан,
Айсiдора  Дукан, 
ну, чому ти його полюбила?
 
 
СОБАКА
                         Л.М.
 
... а у дитинствi  в мене був собака.
Забавно затаїться в конурi,
й очiкує умовленого знака,
щоб метушню затiяти в дворi.      
Любов його нехитра не замало 
цiнилася в цеповiй самотi,
 i до чого ж нам   весело бувало           
в дворi однiм i в однi   лiта тi! 
 
Та пес охляв, змiнилась його вдача, 
до мене з повiдця не рвався   так,
i стала вболiвать душа  дитяча,
 що вiк такий недовгий  у собак.                    
 А вiн  начебто  вучув чуття   мої  тi
i  сам за мною жалкував  тому,
що так довгенько жить менi на свiтi, –    
так довго жить на свiтi
одному...
 
 
***
Що залишиться на спогад про днi
в критiй iскривленим дахом оселi,
де на долiвцi  у сiнях однi
танцi заводили мишi веселi?
 
Час проминає сливень напоказ,      
без зволiкання i опрiч застоя.   
Що залишиться на спогад про нас
окрiм  кохання
                           i  пастки пустої?
 
    
***
Ми пiдчас нагадуєм волхвiв –       
та хiба то чудасiя суто:                                           
 в падолист найперш, неначе спiв      
лопотiння листянеє чути . 
Завчасу  далася нам  сама                            
слухова сприйнятлива мембрана,
i  коли на кухнi   тиш  нiма,
капотить  краплями час iз крана. 
Чи вгадаю певну дату й суть     
невертання згубної хвилини,
слухаючи, ген, якi  пливуть,
в присмерки прямуючи, хмарини.
 
 
***
Заплаче жiнка,
янгол  вiдсахнеться
в душi одраз  все пiйде нанiвець,              
коли на серцi стиха ворухнеться
звичайна пташка, буцiм горобець.       
Крилята вiльно
 розгорне пташина,
 знесилiюючи медикiв умить,
i випаде у космосi хвилина
 земне  життя комусь-то уявить.
Душа бува 
спасена  i грiховна,
та, як життя на волоску висить,
нехитрую спiванку  свою сповна
горобчик той сердешний цвiрiнчить.
 
                         
ОСIННIЙ  РОМАНС
 
То однi, чи то  iншi проблеми...
Пiвнiч сяє  в вiкнi, а за ним
перецвiлi cтоять  хризантеми,          
 як спiвають 
                   в романсi однiм.
За вiконцем  в алеї   порожньо,
я по склянкам тугу розiллю –
як любов’ю зневажити можна,
то  для себе    
                 не знайдеш жалю.               
Осiнь нитку бере  суровеньку,       
календарнi листки шелестять –  
то ж дверцята вiдкрий потихеньку,      
й за собою
                     закрий опiсля.
 
 
***
Як листя сухе на перонi пустiм лопотить              
й слова i надiї даремно iзжитi до краю,    
так пильно Земля  в небо  дивиться на самотi,
як  жiнка з перрону вслiд поїзду, що  вiд’їжджає. 
У далечинi свiтлових  i безпам’ятних лiт                   
в останнiм вагонi лiхтар, наче зiрочка, свiтиться.
А  потяги мчать, i жiнки все махають їм вслiд,
i часу надiй  на Землi   не спроможно скiнчитися.