Євген
ПЛУЖНИК
 

* * *

Четвертий день гарячий суховій

Дзвенить піском у помутнілі шиби, –

Нудьгуй! Нудьгуй... І вже руці моїй

Перегорнуть сторінку праця ніби...

З кутка в куток тиняюся всі дні,

І весь розгублений такий і чулий...

Тільки тобі скажу, тобі одній:

Болить мені, коли жнива минули!

1927


* * *

В гімназії, де я кінчав науку,

Один довговолосий гімназист

До віршів так – з нудьги – наважив руку

(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),

Що довго я, за римами у тузі,

На нього заздрим оком поглядав;

Якої муки він мені завдав,

Шанований від ворогів і друзів!

Але ще дужче заздрю я на нього

Тепер, коли довідавсь від людей,

Що він, змужнівши, віршика й малого

Не написав ніколи і ніде!

1927

* * *

Суха й тендітна лінія плеча,

І ліктів – по-дитячи гостра;

А вже не раз я нишком помічав, –

Очей цікавість і непевний острах

Враз вибухають викликом, і сміх

Вуста торкає...

– Дівчино, ти – жінка!

* * *

Як все живе, течуть піски пустелі.

Їх тихий шелест, як і плеск води,

Чарує душу… Мрійнику, гляди! –

Найкраще чути їх з – під стелі.

Тож не пакуй валізок! Мап не руш!

Умій закрити очі і чекати –

Може, й твоя з тих багатющих душ,

Що вміють всесвіт слухати з кімнати.


* * *

Їх меншає – я знаю тільки двох –

Аматорів, кому цікаво й досі,

Чим і коли уславивсь Архілох,

Кого Алкей уславив на Лесбосі…

Такі наївні, втішні диваки,

Арбітри метру й еллінського хисту, –

Для них поезія лиш там, де вже віки

В класичній формі не лишили змісту!

Та сам поет – дарма, що молодий, –

Докором злим не зачеплю нікого:

В поезії хіба вряди-годи

Якогось змісту набіжиш малого.

__________________________________



* * *

Четвертый день горячий суховей

песком по окнам шелестит постыло, –

тоскуй! тоскуй… Уже руке моей

перевернуть страницу не под силу.

И по углам слоняюсь день-деньской,

чувствительный, растерянно-усталый…

Скажу одной тебе, тебе одной:

болит душа, коль жатва миновала!

* * *

В гимназии, где я кончал науку,

один школяр, чтоб чем-нибудь блеснуть,

так на стихи набил, скучая, руку

(блюдя лишь форму, попирая суть),

что долго я, о рифмах мысль лелея,

в глаза ему завистливо глядел –

так он меня мучительно задел

всегдашней популярностью своею!

Но зависть лишь умножилась сейчас,

когда узнал случайно от людей,

что, возмужав, покинул он Парнас,

и виршика не написав нигде.


* * *

Суха, нежна вся линия плеча,

локтей – остра как у ребенка;

но я не раз украдкой замечал, –

очей пытливость и боязнь вдогонку

враз закипают вызовом, и смех

затрагивает губы…

– О, девушка, ты – женщина уже!


* * *

Как бы ожив, текут пески пустыни.

Их тихий шелест, как и плеск воды

чарует душу… Ехать нет нужды –

они слышней из комнаты отныне.

А посему не трогай чемодан.

Закрой глаза, доверься всеблагому –

твоей душе, быть может, тоже дан

дар слушать мир, не выходя из дому.


* * *

Все меньше их – я знаю только трёх.

И каждый так с эпохой древней сросся,

что знает, чем известен Архилох,

кого Алкей прославил на Лесбосе…

Наивных три утешных чудака,

готовых там поэзию лишь числить,

где миновавшие давно века

лишили форму постепенно смысла!

Но сам поэт – пускай и молодой, –

других укорами не потревожу:

в поэзии ну разве что порой

смысл отыскать хоть маломальский сможешь.

________________________________________
© Переводы с украинского Евгения Пугачёва