Валентина
АДАМОВИЧ
 

А знаешь...
 
Унылые лица, столы буквой «пэ» в темноте.
Ты в дальнем углу, только странно, не рада совсем
и даже кричишь: «Уходи!» Как последней беде.
Ах, мама, я лишь на минуту. Поверь, столько тем...
Мне к вам, в тишину, почему-то нельзя? Что ж, уйду.
А как бы хотелось тебе рассказать обо всём...
Чужбиной сыта, но никак я исход не найду,
и часто мне снится на хуторе бабушкин дом.
Жара измотала, но утром проснулись дожди
и вымыли память, лишь пятна остались потерь.
И пьяная ведьма-судьба семенит впереди,
валяется в ямах и лезет в закрытую дверь.
А по вечерам мне рвёт душу печальный дудук –
армянский мальчишка играет в соседнем дворе.
Тоскою по дому мы очень близки с ним, но стук
уставшего сердца не глушит дожди в сентябре.
Остывшая влага щекочет округлость зонтов,
незлобно шипит, уходя навсегда в водосток.
А я изучаю на крепость постройку мостов
в мой брошенный мир, в мой отрезанный прошлым восток.
А знаешь, я просто случайно сюда забрела –
ведь тропка моя изучила меня наизусть.
Просила свернуть, угрожала, молила, звала,
кричала: «Нельзя!» Но, мам, гложет коварная грусть...
Прости, что некстати. Живу... И пишу иногда,
слова находя на страницах замшелых камней.
Проносятся дни, проползают улиткой года.
Всё ближе зима... Там увидимся... Небу видней.

______________________
© Валентина Адамович



А знаєш…
 
У темряві лѝця похмурі над довгим столом.
Ти в дальнім кутку, тільки дивно, не рада мені
і навіть кричиш: «Геть іди!». Ніби я якесь зло.
Я ж, мамо, на хвильку лише. Стільки тем за ці дні...
Чомусь в вашу тишу не можна мені? Я піду.
Я так би хотіла тебе втаємничити в справи мої…
Набридло в чужих, та я шляху назад не знайду,
і часто я бачу вві сні бабцін хутір і хату її.
Знесилила спека, та зранку сьогодні дощить
і памʹять потроху змиває, крім болісних втрат.
І відьмою доля-пʹяниця вперед дріботить,
і ломиться в двері зачинені, й пада назад.
А по вечорах мені душу рве з сумом дундук –
вірменський хлопчисько в сусіднім дворі награва.
Нудьгою за домом споріднені ми, але стук
сердечний не глушить дощів вересневих пора.
Давно парасолькам лоскотно від дій мокротѝ,
щó в вічність стікає й несе таїну наших бід.
Мені ж залишѝлось вивчати на міцність мости
в мій кинутий світ, в мій минулим відрізаний схід.
А знаєш, я просто зайшла випадково сюди –
бо стежка моя добре вивчила хід моїх дум.
Благала, аби я не йшла, щоб уникла біди.
Та, мамо, що маю робити, як ссе мене сум…
Пробач, що невчасно… Живу…Ще й мережу рядки,
знаходжу словà там, де сивий камìнний рубіж.
Проносяться дні, проповзають, мов равлик, рокѝ.
Все ближче зима… Там побачимось… Небу видніш.
 
______________________________________
© Переклад із російської Михайла Лєцкіна