Лариса Журенкова

ПОВЕРНИ МЕНІ СЕРДЕЧКО...

Вітром віяло, перелесником...
Звабив...Вабила зваба ця....
Літо, літепло... Літечком...
Вже не звеш мене до вінця...

Світлом, світлим, на осоннні...
Сонцем, сонячним, сон це, бач...
Серце, сердечко моє вийняв ти,
Взяти - взяв, а назад -- пробач...

Вчора, ввечері, в червні місяці...
Літ та літ, а неначе мить...
Поверни, мені, милий, сердечко,
Бо щемить мені, бо болить...

Поверни його, бо не можеться
Жити так, як колись жила.
Може, молодість...може...зможеться...
Може, злюбиться... Не змогла.


НІЧ НА МОРІ

Зморившись, сонечко поволеньки чвалало
Й лягло перепочити в море синє.
Велична і принадна ніч настала,
Небесний купол зоряний розкрила.

Бурхливе й неспокійне, нічне море
Смиренним стало і на диво тихим.
Вода – те ж молоко, що тільки з-під корови –
Парним теплом на світлі зорі диха.

Не втрималися зорі - і шубовсть у воду
Та й ну гойдатися на гойдалках хвилевих.
А хвилі, бавлячись, наздоганяли одна одну
І пестили, і лоскотом манили сивий берег.

Старенький берег вже від сміху трусить:
«Мені ж із дітьми гратись не годиться!»
А сам вдоволено підкручує піщані вуса,
Мовляв, ще порох є в порохівницях!

Малі ж зірки, награвшись в морі досхочу,
Чистенькі і святі, у небеса вертали.
У золотавих льолях, гарні напрочуд,
Хвалу Отцю Небесному складали.

ВІДПУСТИЛО!

Загорнутись хотіла в твої почуття.
З'ясувалось - уява, химера...
Я стулила повіки, згасила чуття,
Зачинила відчинені двері.

Світла я не вмикала, сиділа в пітьмі.
Я хворіла тобою й від сліз кам'яніла.
Марно місяць щербато всміхався мені
Крізь шпарину чуттів занімілих.

Теплий плед уночі не зігрів -
Колихала байдужість і втому.
Наполоханий місяць умить занімів,
Коли стрімко я вибігла з дому.

Гомоніла із ніччю уже на світанні -
Мені так бракувало повітря!
Розривала повільно тенета кохання.
Відпустило! Тепер можна й жити.

ЕРОТИКА ЧУТТІВ

Полум'яні язики лизали
Біле тіло дров в каміні.
А тіла сплелись і знемагали
В мерехтінні вигинів і ліній.

Це було насправді божевілля -
Витончено й зовсім просто...
З бронзових розлогих канделябрів
Скрапували сльози воску...

Тут тобі кінці і тут начала -
Розкривались душі настіж.
А надворі птаха закричала -
Й довго хлипала...від щастя!

УЖЕ НАДЛАМАНЕ КРИЛО...

Уже надламане крило,
Тож не літать Жар-птиці!
І вже не манить джерело,
І вже не хочеться водиці...

Уже не хочеться співать,
Бо до землі все хилить.
До ранку з римою не спать,
Любить немає сили...

І колючки впились в чоло,
Не стануть пишним цвітом...
Та квилить жалібно крило,
Ще поривається летіти!

НЕ В ТОМУ РІЧ...

Ця довга ніч короткою здається.
Приходиш ти - і я щаслива.
Цілуєш губи, перса, плечі...
А далі...Я не буду про це, милий.

Це божевілля: так, без міри...
Не треба слів, віршів і рими.
Сьогодні чоловік в моїй квартирі
Лишає запах табаку й інтиму.

Та не схотіла назавжди поруч,
І відпускаю тебе у ніч.
Міняю свято на сірі будні.
Я не кохаю? Не в тому річ...

ОЙ ЗИМО, ЗИМОНЬКО... (пісня)
Ой, зимо, зимонько, хоч ти й красивая,
Від тебе радості й тепла не жди...
Колись, пригадую, забрала милого,
Забрала любого, та й назавжди.

А часті спомини навідать просяться,
Тож моє серденько щемить-болить.
Мені все ж хочеться, ой, же як хочеться
Із ним зустрітися хоча б на мить...

Усе б покинути, птахом полинути,
Лише б побачити, лише б почуть...
Білими крилами обвити милого,
У очі глянути і пригорнуть....

Стрімке життя моє колись закінчиться,
Воно припинить свій швидкий розбіг...
Чи ж ще зустрінемось, чи й не зустрінемось?
А сніг все падає, все пада сніг...


ЯК ГАРНО, КОЛИ ВВІ СНІ
 ВСМІХАЄТЬСЯ НЕМОВЛЯ!

Матусям, що чекають на дитя,
Дивитись треба на усе красиве:
Красивим щоб було його життя,
Щоби жило з собою в мирі.

І от лежить в сповитку немовля,
І усміхаються вві сні рожеві щічки...
Можливо, янгол до дитини промовля
І злегка дмухає на вічки...

І сняться немовляті кольорові сни,
В яких ростуть чарівні квітки.
У них немає темряви й пітьми,
А пурхають метелики й лелітки.

І гарно так, що паморочиться світ,
Коли серед стрічок, бантів і рюшок
Вві сні дитинка творить свій політ
Над білосніжним маревом пелюшок!


ПІСНЯ ПРО МАТІР

Сивина твої скроні покрила,
Смутком повняться очі твої.
Ти скажи мені, матінко мила,
Чом до мене приходиш ві сні?

Приспів
Мамо, тебе я кохаю,
Як без тебе я буду, не знаю...
Мамо, сивесенький птах,
Я до тебе все лину в думках.

Сниться: ти, як тужливий лелека,
Піднімаєш знесилені крила,
Відлітаєш далеко-далеко,
Де тебе вже дістати несила...

Приспів.

Твої очі зі мною усюди,
І утоми не знають руки.
Не лети, моя матінко рідна,
Не лети, як без тебе я буду?

Приспів


ГОРОБЦІ

У місті на засніженім пероні
Розкидали брунатні камінці.
Коли ж я додивилася уважно:
В снігу паслися ...горобці!

Ну, що б, здавалось, у цій пташці:
І непримітна, і коричнево-руда.
В'є гнізда в стрісі чи в повітці,
Чи жметься до лелечого гнізда.

А вік пташини, ой, не довгий,
І вирій для малих - далека путь.
Тож горобці - пташки осілі,
Біля людини і харчуються, й живуть.

Два виводки на рік приводять,
А пощастить - і три, бува...
Та доля багатьох недобра:
Скількох поглинула зима...

Людині стануть у пригоді,
Коли в колодки убирається весна.
Комах в саду і в огороді
Дзьобають так, що йде луна.

А ми то пугалом, а то дрючком,
Від страху, щоб не випили зерно,
Смородину, настояну на сонці,
І виноград, з якого робимо вино...

Природа, як і атом, неділима.
Даруйте на такім слівці:
Допоки існуватиме людина,
Пастися будуть горобці!

 ДІД І КОЗА

До хатки міцно тулиться дідок,
Й такий-то він, що господи прости!
Ізсушений, малесенький грибок,
Зігнули його праця і вітри.

Обличчя видубило сонце,
Знекровились порепані вуста.
Не втримали старечі руки
Мотузку, яку смикала коза.

"І де коза, на біса, узялася! -
Беззубий рот виштовхує грозу. -
Нема на неї гикавки і трясця!" -
Коза ж тягає діда, дід - козу.

Коза чи дід? Хто переможе?
А, може, дідова тонесенька лоза?
Тупу-тупу сивенький переможець
Й позаду теліпається коза.