Александр АПАЛЬКОВ

Трапляються жінки, у яких краса не сперечається із розумом. Інколи…
Я думав про неї.
Я повертався.
Потяг скрипів, немов хотів розвалитися. У скло билася сніжна буря. Купе було порожнім, холодним.
Я не мерзнув. Але щось в мені студеніло.
І вий завіконний, і скрегіт заліза, і самота без кінця і без міри.
Захотілося заснути.
Навіки.
І поволі, немов не наяву, а в пам'яті, вже опускався на Харків сутінок. І над першим снігом запалювалася перша зірка, високо-високо.
– Чому ти мене не поцілуєш? – посміхалася вона. Її очі, сині блищали. Блищали тими вогниками, що звіться «бісиками». Так, вона бісила мене. Адже знала ціну поцілунку…
Знала: бісики дрімають в мені. Але мені ще вистачає сили їх не будити.
Їй було 17, мені 25. Ми студіювали в одній групі. І цей факт, мов помилка долі, скидався на капкан.
– Ти ж хочеш? – мружила вона очі, – хочеш!
Я мовчкки стежив. Погляд її все розпалювався. Пасма її білявого волосся схилилося набік. Наче кряж. А все обличча сяяло у промені сонця. Зимового, того, що раптом кине жарину у розриви хурделиці. І засвітиться навіть легенький пил, що літає цяточками золотинок…
Вона присіла до піаніно. Її довгі проворні пальці шмигнули по клавішам. Тренькнули найвищим «мі».
–Хм, – мовила вона. – Ти не правильно граєш, – дадала вона, – «Шербузкі фрази». Дивись, як слід…
І вона розсипала пальці рук на дві сторони клавіатури. У протилежних напрямках. Перехід був таким стрімким, що уривок скінчився вмить.
– Я не буду твоєю пасією. – підвелась вона. – Або я, або вона, чи хто там ще…
– Ти класно граєш, – сказав я.
– Хм, – стиснула вона плечима, – я хотіла стати піаністкою. Та мама угледіла, що я горблюся… І віддала мне на бальні танці. А ти, паруб`яга носиш за пазухою камень. І в своїх наіграшах плачешся, що у тебе на душі тяжко… Грати слід легко. Як танцювати… То, шо, – натисла вона на харківськім «шо», покиниш її?
– Ти ж сама мене з нею познайомила. – дивився повз неї я, – Навіщо?
– Аби ти запалив в ній зірку… На пам`ять. Віриш?

Так, був час... Вірилося, але все минає, як сказав поет.
У ДК "ХЕМЗ" – змагання по спортивних танцях.
Я дивився на неї.
Краса її волосся закручена в тугий пучок.
Очі горять.
Вона – в образі. Мексиканка або кубинка.
Це означає – можна все, що можна.
Тремтіння.
Вона танцює з партнером. Високий, статний і прямий. Гарнюк.
Я бачив її задоволення. Мелькало її обличчя, її швидкі ноги. Гола спина. Тріпалися розльоти драної латинської спідниці, оголяючи її стегна, сідниці.
Типові «Ромео і Джульєта».
Мені хотілося вити.
Мені хотілося убити її напарника, ні – задушити...
«Кривоприсяга» – зненацька сказав я собі.
Підвівся. І пішов, не додивившись танцю.
«Забути! Забути!» – наказував я сам собі…

Зимовий вечір. У саду за кованою старовинною огорожею – ні шереху. В думках я все ще йшов до неї. Я не поспішав. Я боявся квапливої зустрічі. Вечір стояв тихий.
І як вона подивиться на мене? Чи схилить голову? Чи посміхнеться?
Ось і я нарешті проміняв теплий домашній затишок на холодні міські провулки. І шукати мене ніхто не буде. Пропаду без вісті...
Зробилося сумно, але солодко. І по мерзлому асфальту знову ступали мої кроки. І сонні будинки чатували на мене. Та я йшов все далі й далі. Так довго, як це буває уві сні…


Йшов тільки до однієї квартири. До неї.
– Як ти мене знайшов? – запитає вона.
– По серцю. Як по компасу.
– Все запалюєш зірки?
– Не я – ти. Час такий настав.
– Тому що не спиться?
– Та так.
І зажевріють її очі синіми зірками. І горіти будуть до уранішньої зорі. Втім, думав я, яка зоря взимку. Але серце моє вже стукало сильно, і радів я, немов раптом настав травень.
Трохи чутно долітала пісня з чорного підворіття. Я зітхнув глибоко і заквапився. А раптом вона не вдома? І я застогнав: так мені не вистачало її. Адже знав: ніхто в цілому світі нас не розсудить, не визначить нашого взаємозв'язку.
Вони – туман, вогонь, вода, лід, пил, попіл...
Все і ніщо.
Я знав: вона ніколи мене не забувала. Я теж. Я не надивився на неї, не наторкався.
– Ти, – шепотів я у темряву ночі, – пам'ять. Ти – простір. Ти – рана.

Я перестав ходити в інститут.
Закрився в своїй кімнаті. Завісив вікно щільною шторою. Через неї не пробивалося вже світло. Життя, здавалася мені кінченим. Я то спав, то ходив із кутка в куток. Приймав рішення. Якщо кинутися з верхнього поверху готелю «Мир», скільки мороку буде у містечку… Адже, у багатьох зіпсується настрій. А якщо втопитися, то де? У Харкові три річки: Харків, Нетеч та Лопань. Як мовиться: Харків не тече, хоч лопни. Повіситися?
Та я знав: навіть із петлею на шиї і в жебрацькій труні від неї не позбавитися.

У двері стукали. Я не відкривав. Я зачаївся. Навчився спати цілодобово. Виходив тільки по потребі. Пив чай, холодний. Їв хліб.
«Коли ти хворий, – повчав мене у дитинстві дід, –на хліб і воду! Поспи, помолися і, дасть Бог, все пройде.»
Але не проходило.
На підлозі біля дверей лежав конверт. Він був маленький. І підсунули його, напевно, в щілину.
У конверті – листівка. На ній зображено кошеня, що грає лапкою з кульбабою. Рогорнувши листівку, я прочитав:
Привіт!
Як ти там?
Як твої справи?
Чи живий, здоровий, веселий?
Всього тобі хорошого.
Спасибі.
Виїжджаю.
Напишу.
Я.
І красувалося відтиснення її губ. Милих. Дорогих. Єдиних. Рожева помада.

Здимальсь вітри. Сатаніли віхоли. Билося сонце із хмарами. І світ існував. І у ньому була вона.
Замучати тіло і мізки, аби хоч уночі відключитися. Відключитися від неї. Від думок про неї. Вії її очей. Від її цілком.
Зашквари емоцій трясли календар мого небуття. І сипався, сипався сніг на Харків, встилаючи білим пасмом вічність… І новий день вже плив. Плив вздовж її імені… Та знову вкрадалося таємне її сяяння. І серце билося, билося…

Снилося. Яскраві софіти. На сцені багато пар. Всі кружляють, кружляють. Я із нею. Ми танцюємо краще за всіх. І у кожної пари на плечах по рожевій стрічці. Розвивається і наша тасьма – на всю довжину. Музика все голоснішає. Кружляння все швидше. І стрічка падає з плечей. Я підхоплюю її, накидаю нам на плечі. Та тільки тепер вона коротка. На двох не вистачає... І моя партнерша перетворюється на квітчасте дерево. Я зачарований тою красою. І сяє сонце. І здається не сонце, а дерево випромінює світло… Осереддя життя…І час, як течія води… І я промовляю: «Я все полишу, тільки не тебе…»


І вона прийшла. Прийшла сама.
Мовчки скинула своє пальто, чорне, із смушком. Повіяло квітами, бог зна якими. Може, добра і радості…
– І де ж ти шлявся, котяра? – осідлала вона стірець. Її ноги сяйнули з під плаття блискучим шовком колгот.
Я стежив за її словами самим диханням та поглядом…
– Ну! Шо? Чим критимеш? – говорила вона наче не до мене, розглядаючи лак своїх нігтів. Вони сяяли, гладкі, наче із нефриту.
Всі мої переживання, мислі, спогади і надії накладалися одне на одне. І світ мій ставав краще. Мені вияснило.
– Збирав думки, – мовив я.
– Всім потрібне якесь заняття, – повела вона плечима, – тут нема нічого поганого.
– Мої думки, – провішав я далі, – складають вже мою реальність. І вона пересікається із твоєю. Смію думати, позитивно.
– І взаємодіють, – підвелася вона і зробила крок до мене, – посміхнись мені, ледь-ледь…Як може існувати світ, якщо у ньому взагалі немає нас.
– Воістину!
– Істина, – торкнулася вона моєї руки, – це абстракція…
Вона хитнула головою. У завихренні волося була вільна хвиля.
І все втопилося у її очах, раптом сріблясто-сірих.
– Я виїжджаю, – поглянула вона у завіконня. Там злітали пелюстки сніжинок, у легкий вітер.– Мені запропонували танцювати в столиці. Що скажеш?
– Наші зустрічі, – заговорив я, поволі підбираючи слова, – схожі на фільм.
– Фільм? – здивувалася вона.
– Так, – посміхнувся я. – І нічого, що ролі, як і титри, одного разу застаріють. Наш фільм, – обійняв я її за плечі, – не втратить актуальності. Ніколи.
– Ніколи?
– Ніколи, – сказав я, – навіть і без нас.
Мені здалося, що вона зволікає, чекає моїх слів протесту. Чекає, що я кинуся умовляти її залишитися... Може, навіть і до її ніг.
– Сама вирішуй, – сказав я, а кинутись хотілося.
– Що це за платівка?
– Хампердінк. Сімдесяті.
– Старезне лахміття. Нафталін… Але ніжно.
– Якщо відчуваєш розмах крил, – я притишив звук програвача, – то їдь.
– Я відчуваю...
– Якщо хочеш добитися висоти, добивайся.
– Доб'юся.
А платівка все звучала. І голос співав і співав.

Stay beside me, stay beside me
Say you'll never leave me
How I love you, how I love you
How I need you, please believe me
In your arms, I've found my heaven
And your lips have done their part

Il mondo

Your love is all I need in my world
Let tender kisses plead in my world
How could I ever live without you
Il mondo
My heart belongs to you, so take it
And promise me you'll never break it
Say you'll stay here in my arms.
За вікном настав якійсь спокій. А сама вона, як і щира пісня, перебувала неначе у пошуку рішення, напруженому.
– І найтонший волос полишає тінь, – мовила вона.
– Пробач…
– Прощавай.
Це бів той момент, коли я усвідомив красу почуття. Мабуть, вперше… І я, раптом, знову перетворився на того студента, з гарячим поглядом. Наповненим замислів, планів, надій. Коли я щось зроблю, а потім думаю: що ж це було?..
– Поїхали в гості, – сказав я, ніби уві сні...
На «Кінному ринку» ми купили шампанське, шоколад та мандарини. Вони пахтіли вже Новим роком. Все навкруги вже духмянило святом.
Тролейбус віз нас проспектом Гагаріна.
Я тримав пакет з апельсинами. Вона – пляшку шампанського. Просто в руках.
Народу багато, але на задній площадці було тільки двоє. Ми. За вікнами падав сніг. І сипалися іскри від стрілок штанг, що б'ються спайками проводів.
– Я танцюватиму для тебе, – сказала вона.
Її губи біля самих моїх губ:
– Дивися.
– Take my hand.– співала вона неголосно. – Take my whole life too, – синява її очей переливалася в мої очі. – For I can't help falling in love with you.
Вальсуючи, вона кружляла на одному місці. Її коліна торкалися моїх. Її очі дивилися в мої очі. Вони сяяли. В очах її танцював уваесь світ.
– Like а river flows, – вимовляли її губи. – Surely to the sea
Срібло пляшки шампанського виглядало в її руках партнером.
– Darling so it goes, some things are meant to be.
Тролейбус гойдався.
Але не гойдалася вона.
Вона немов була в повітрі.
І падали, падали іскри від дуг. І там, за вікнами, на увесь Харків, на весь білий світ падав сніг. Він наближав Новий рік. Він наближав зупинку. Але Аліна кружляла і кружляла.
– Тейк май хенд.– наспівувала вона вже майже пошепки, – тейк май хоул лайф ту.