«Бог сотворил этот мир, как поэт…»

Віра Зубарєва – професор Пенсильванського університету, поет, кінорежисер, літературознавець, редактор інтернет-журналу «Вітальня», автор книжок російською та англійською мовами. Кожен її приїзд до рідного міста позначений цікавими творчими зустрічами. Цього разу Віра Зубарєва репрезентувала фільм про батька, якому присвячений також роман і спогади. Кім Беленкович пройшов війну, дивом залишився живий... Працював старшим лоцманом Одеського, потім Іллічівського портів. Писав вірші, вів щоденники, про які донька, на превеликий жаль, довідалася вже після його смерті. Перша книжка віршів Віри Зубарєвої «Аура» вийшла у 1991 році, з передмовою Белли Ахмадуліної. Із запитання про поетичну творчість і розпочалася наша розмова.

– Віро, що ж означає бути поетом у сучасному світі? Можливо, навіть – у чому місія поета?..

– Перефразувавши відому пісню, «я вам не скажу за весь современный мир», але про себе відповім, що мені поезія допомагає зберегти баланс між сьогочасним і вічним і оберігає від суєтності у помислах, творчості та повсякденному житті. Мої вірші ніяк не пов'язані з поточними проблемами соціального або політичного спрямування. Не в цьому моє завдання як літератора. Творчий процес для мене – це спосіб пізнання себе на безмежності у кожній даній точці мого конкретного буття. Чи місія це? Не знаю. Взагалі ж, дар – будь-який – повинен бути засобом самовираження, а не самоствердження, тоді він веде до розвитку, а не заводить у тупик. Мистецтво нічого спільного не має з розважальністю, але цілком спрямоване на роботу розуму і душі того, хто з ним стикається. Бог творив цей світ як поет – за образом: образ світла, води, суходолу... А кінцевої мети він не визначив. Отож, її немає, як немає її й у поезії, а є тільки образ світу, що ускладнюється, і процесс творення, що не припиняється. У цьому – місія Бога-творця і створеного за його образом та подобою Поета.

– Що допомогло – або хто допоміг – Вам «акліматизуватися» в Америці?

– Процес звикання відбувався по-різному. Біль розставання з рідними людьми, очі батька та інші подробиці спливали постійно, і життя переміщалося туди, де мене вже не було, але не було тільки фізично... Відновлюватися допомагала творчість. Писала багато, безупинно, і моя перша книжка несе у собі цю фугу втрат і здобутків. Акліматизуватися в Америці мені допоміг, вибачте за тавтологію, творчий клімат. Мені пощастило незабаром після прибуття до Філадельфії познайомитися з моїм майбутнім учителем, другом і колегою, професором Уортона (відомої школи бізнесу при Пенсильванському університеті). Арон Каценелінбойген був тією людиною, яка сказала мені, що в Америці мене оцінюватимуть за ідеями. Я одразу взялася до діла. Вступила до аспірантури, почала вивчати теорію людських нахилів, захистила дисертацію, ну і так далі.

– Розкажіть, будь ласка, про свої «взаємини» з англійською мовою, яка повинна була стати для Вас не тільки засобом спілкування, але й робочим інструментом – Ви викладаєте нею, пишете прозу, вірші.

– Я її одразу полюбила і ніскільки не боялася. Творчість – єдиний для мене спосіб влитися у мову органічно. Тому перекладати власні вірші я почала майже одразу, не вивчивши навіть, як належить, найпростіших речей. Я ніби перелетіла просте і швидко почала хапати складне – лексику і звороти, якими б мені було природніше виражати себе. Звичайно ж, далися взнаки прогалини у системі навчання, але потім усе якось вирівнялося, завдяки доброзичливості і терпінню тих, хто виправляв мої помилки і пояснював мені прості речі.

– Для викладача важливо, якщо у нього є вдячні, а ще краще, талановиті учні. Які вони, Ваші студенти?

– Саме такі, якими Ви їх описали – вдячні і здібні. А головне – відкриті новому. У мене завжди дуже хороший клас, і взаємини зі студентами часто підтримуються роками.

– Ваш нинішній візит до Одеси пройшов під знаком пам'яті Вашого батька. З чим для Вас насамперед пов'язаний його образ?

– З теплом і любов'ю. Дуже не вистачає його. Часом заплющу очі і уявляю собі, що він поруч, і можна пригорнутися до нього, як у дитинстві. І – повірте – відчуваю його тепло поруч, як тоді.

– Якою живе у Вас Одеса – як місто дитинства, свого роду «музейний експонат», чи...?

– Одеса живе у мені як світло, як чарівна земля, на якій нічого не зникає – ні рідні, ні друзі, ні мої улюблені сусіди по комуналці, які виховували мене, як бабуся з дідусем. Там і мої вчителі, і школа з сяючими вікнами і мармуровими сходами, і двір з синім квадратом неба, і сусідка, яка віртуозно грала етюди Шопена... Одеса – це обіцянка щастя, удачі, червоних вітрил і попутного вітру. І, повірте, все це у ній є, як є підтекст у великому творі. Тільки потрібно вміти його побачити.

– Як Ви ставитеся до популярного твердження «колишніх одеситів не буває»?

– Колишніх одеситів не буває. Одесити – завжди справжні.

Ірина ГОЛЯЄВА




ВІРА ЗУБАРЄВА

В дождь сильнее привязанность к дому,

Дольше улицы вьются к теплу,

Придается значенье подъему

И разрытой трубе на углу.

В дождь все земли приходят к единству

По слезе, по струе, по реке –

По земному размазавшись диску –

И молчат на одном языке.

Как с педали не снятая нота,

Резонируют капли в окно.

В дождь всегда вспоминается что-то,

Что, казалось, просохло давно.



* * *

Где загорали вы? В Италии,

На склоне года, в ноябре,

В предместье Рима – в той дыре,

Что и названья не слыхали вы,

Что и на карте не сыскали б вы –

В такой невиданной мечталии

Я загорала в ноябре.

Сияли глянцами магнолии.

Всё было так, как говорю.

И тосковала я не более,

Чем принято в сием краю.

И восхищалась я: в Италии

На этом самом берегу

Я ль очутилась, я ли, я ли, я!..

И плыл обернутый в фольгу

Кусочек жизни в поднебесье

Туда, где нет уже тепла,

Где я была,

Где быть могла -

К далекой, дорогой...

К Одессе...