Олександр Апальков
За лаштунками реальності

про вірші журналу №3 «Дніпро»

Всі вірші номера начебто мусили ілюструвати тему весни. І автори взялися ілюструвати своє бачення недовговічності цього феномену. Писання віршів – не просто акт технічно-механічного складання слів у строфи. І не симетричне розміщення словесних елементів у стовпчик… В широкому розумінні – термін ПОЕЗІЯ – взагалі творчість ( з грецької мови – творю, роблю). Отже, звідси поет – творець.

Тож, поглянемо, що натворили поети березневого номера маститого нашого «Дніпра».

Здається, чи то самі автори, чи то редактори, намагалися втиснути на вузькі клаптики кутків деяких сторінок радість. Наблизити прихід теплих днів на сцені власного театру. Будь-який літературний журнал – то театр. І, здається, що саме тут, і можна людей мистецтва віршування легко поділити за принципом протиставлення. На артистів широкого й вузького діапазону, майстрів цілісного твору (бодай і малоформатного) і творців деталі. Я не стану вести мову про так званих елітарних художників слова і апологетів «мистецтва для власної втіхи», не буду розділяти їх на сибаритів і аскетів, на віртуозів і посередність… Для таких оцінок (хоча, все в Світі відносно) площа творів вкрай замала. Кожного автора римованих рядків представлено одним (!) віршем. Цей «хід» – здається мені, – «коник» «Дніпра». Звісно, в таких утисках, реальна вартість кожного рядка, як і реальність оцінки цілком, значно складніша й умовна. Вкрай важко судити-рядити про ерудицію та естетичне чуття авторів з однісінького твору. Однак, як в краплині роси відбивається Всесвіт, так і в одному тексті можна дещо угледіти…
Надруковано вірші двадцяти двох наших сучасників. З темою – все ясно – про весну. Поглянемо на її втілення.
Починається вона віршем про повію… А що? Найстародавніша професія. Саме їй притаманна «вечная весна».
«… Від їхньої мови тхне алкоголем і часом,
І їхня любов залишає фізичні вади…» – оповідує у трохи римованому опусі про жінок, пані Соломія Томашук із міста Лева… Чомусь спала на думку драма О.Уальда «Соломея» і думка ця вже пішла розвиватися стародавнім біблейським текстом… Оттакої… про наших жінок слід писати відверто. Поезія не терпить напівголої правди. Вірно, декому така любов залишає саме фізичні вади: як от провалені носи, розчесані мошонки і.т.п… Тема варта взагалі творчості... Помітьте, саме цим твором починається поетична презентація названого номера. І Соломія Томашук провадить далі:
«І найбільше плачуть в віршах про жінок,
Що так дивно подібні на їхні історії…
Ці жінки, що ховають свій біль у сумках
І щоранку припудрюють горе…» (стор.015)

Дехто марить такою поезією. А чом би й ні?..
А от Любов Василик із Калушу пише про дівчисько в кедах. Твору цьому можна було дати назву «Лиш». Це уривкове слівце вплетене в канву її вірша наче слово «блін» у розмову двох тинейджерів. Тим паче, що героїня твору «… лиш посміхається вві сні…» а «Її гітара завжди веселкова, а іноді сумна,
Те що не поміщається в словах,
На струни ніжно виливає вона…»
Не вистачає дівчині ритму, семантики й романтики…
Втім, поетка не одинока. Своїм «лишем» підтримує її Михайло Закарпатець із м.Мукачеве:
« Романтики хочеш,
а я лиш – тебе,
щоб, наче Ікари,
упсти з небес…»

Отутечки й романтичний Ікар, здвоєний мукачевським деміургом… І романтика в запитальній можливості. А семантика яка… «Лиш» – то вже конфлікт між незайманою природою падіння та інсталяційною потугою пана Михайла…
Можливо, таке віршоутворення і несуперечить вдачі для деяких поетів? Втім, що уявлятиме читач? На відміну, приміром, від картин, що пишуться на корі художниками півночі, витвори пані Василик та пана Михайла втілено на глянцевому папері престижного українського журналу. Хоча, самі написи авторів, центральне місце в якіх займає «лиш» вдало розмістилися б і просто посеред крапочок, кружочків та ліній. От і абстракція, весні назустріч.
«Прийди, весна! Тебе благаю,
Бо щастя далі я не маю,
Бо знов сиджу в вікні одна,
Ніч знов холодна і сумна…» (стор.052)
Це розводить нудьгу-самотугу, як сама признається, «без теплих слів, без теплих фраз» Юлія Іжицька із прикордонного Івано-Франківська. Пожаліймо дівча, адже сидить «в вікні одна». Та ще й без «теплих фраз». Бідне дівча, облиш ті «фрази»! Чого ти сидиш онде, сердего. А, не дай Боже, ще випадеш? От і ще одна абстракція буде назустріч весні. Бо вже, як Шумахер на боліді конюшні Ferrari, за словами Ірини Рибчук із Бурштина, «мчить весна по Україні,
Пестить душу, пестить скроні…»(стор.061)
Колись акторів вчили на студіях не казати слів, в котрі не віриш. А чи вірить пані Рибчук в свої слова? «пестить скроні…» У мене це викликає сумнів. А от сум сіється щедрою рукою в селі Заболотові Оксаною Семотюк:
« Сумна, сумна весна
У очі задивилася.
Гірка, гірка сльоза
У травах загубилася…»

В яких травах, перепрошую? Втім, авторці байдуже:
«Чи дощ, чи сонце і весна –
Безсилі мої крила.
Сама, сама – тебе нема,
Але вони злетіли». (стор. 113)
Злетіли хто? Мабуть, ті безсилі крила. Сердешна Оксано, писати нині вміють майже всі народи, включно тубільців самих захаращених куточків планети Земля. Той що? Ну ж бо всі віршувати? Банальна рима – банальний зміст. Чи, може, такі твори й стверджують теорію про те, що вірш незабаром помре. Бо розвиток «безсилих крил» йде все ширше й далі. От, і інша Оксана Дзюба набиває руку на римотворенні:
«Як радісно випурхує весна,
З бруньок достиглих, із найперших квітів.
Весняна гама сонячно ясна,
Світанки спраглі, росами омиті…» (стор.114)
Коли вже щось почало випурхувати, то злі язики заговорять, що навряд чи варто критикувати такі твори всерйоз… Тож, таке віршування, за словами літературного теоретика К.Тіандера, неодмінно призведе до тотального презирства віршованих форм…
Ну, як там буде далі – нікому не відомо. Залишаймося у сьогоденні…

…Чи викличе здивування нині те, що жінки пишуть жінкам? Ані в Києві, ані в Гамбурзі, ані за їх межами. Сумчанка Галина Яцина, ріже правду-матку зіставляючи жінку із «березневою кішкою»:
«Чорним часом де блукає?
Кому гріє ліжко?
Кого ромом пригощає?
Березнева кішка?» (стор.121)

Уявляймо – ромом пригощає… Латинська Америка… Чорна ніч, чорна кішка, чорне ліжко – тиша навкруги. Добрячих дві тисячі кілометрів тропічного лісу між Беленом і Порто Вельхо… Тут без рому – гаплик. У нас, на нашій Україні, цим не візьме ніяка кішка.
Зріє, зріє покаяння…
«Я вип`ю повітря, душа так благає
Хоча і вуста не повернуть нам осінь
Вертайся скоріше вона ще чекає
Якщо позабудеш все сказане досі» (стор.086)

Розділові знаки збережено! Авторство Ірини Величко зі Львова. Таким вчинком нині нікого не збентежити. Коли на початку минулого століття прокладали телефонну лінію до Рондоніа, то вигнали із рідних місць тисячі індіанців. Ото була проблема. А вірші що? Мара, та й годі. І чи не на захист таких панянов бідкався Олександр Блок, коли писав: « Душевный строй истинного поэта выражается во всём, вплоть до знаков препинания…»
?

І все ж – в чім полягають особливості вдалого віршу, окрім ритму, що створює його цілісність? Пам`ятаймо слова Ліни Костенко:
«Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі…»

… Приємне враження справляють вірші автора із Корсуня на загадкове ім`я Дощ (стор.064), Олексія Ганзенка (стор.071), Тараса Федюка (стор.081), Олега Корнієнка (стор.087), Михайла Ісаєвича(стор.107) та Василя Кирилюка (стор.129).

Дія II
про прозу журналу №3 «Дніпро»

Слово «проза» теж походить з грецької – «вперед». І латиняни вживали його теж у цьому значенні. Тобто, пиши і веди за собою. Вперед, читачу!
Тож, саме у прозі ми маємо справу із текстами, організованими вільно, відповідно до живої мови. Речення в таких творах, як кажуть спеціалісти, примхливо переходять від одного порядку розташування слів до іншого. І самі фрази тут будуються на різні типи. Втім, ми віримо в реальність тих подій, що викладені чорними літерами по білому чи кольоровому тлу паперових сторінок.
Нині не тяжіє над письменником барила партійності чи народності. Навіть не існує ніяких вимог до співвідношення композиції та сюжету… Наука про літературу та її розділи нині в загоні. Світогляд письменника, значення його твору в естетичному плані… Кому це нині болить? Веди просто вперед, прозаїку…
Сергій Мисько з Тернополя ушкварив «гарячим пивом» по «ліричному оповіданню» про такого-собі супер-мена українця, що аж запінилося. «Консьєрж матиме втіху» – констатує авторське альтер-его з першої сторінки. І, нумо далі
ліричить: « …трішки підігрівав його в гарячій воді – ставив чайник із пляшкою на газову плиту… А поки воно грілося, він жував сало без хліба…» Вельми лірично провадить далі: «Налив … гарячий напій у велику вазу для квітів…» Коли герой випив, «перехилився через балкон і щосили почав кричати нещодавно придуману мантру: – Кобили!!! Кобили!!! Кобили!!!»
Йому відповідали українки з вулиці: « – Козел!!! Козел!!! Козел!!!»
Чудовий сучасний твір… Я б поставив наголос у слові «сучасний» на першому складі. Так буде вірніше. Але, що насторожує? Те, що все це вже відповідає дійсності сьогоденної України…
До пана Миська тулиться Максим Малкін. Його короткопис зветься «Я не». Ось фрагмент з нього: «Мене ніколи не полюбить Ірена Карпа…» Цим і обмежимося. Тут все зрозуміло. З кохання багато людей стає героями, а ще більше дурнями.
Чи з огляду на це, сумчанка Юлія Левківська утнула «романтичне оповідання» із гламурним титлом «Фотосесія». Зміст та форма цього твору схожа на ТВ-шоу від Баскова, коли в нього губляться думки… «На якусь мить їх погляди зустрілися…»
Який стиль! Так ще ніхто не писав… Ну, хіба що з декільканадцять тисяч гімназисток позаминулого століття. Та хто те пам`ятає. Більшовики майже всіх передушили… Так і хочеться навести слова одного із тої ж «фото сесії»: «– Припини, а то наговориш дурниць…»
Як уникнути небезпеки бездумної штукарства, котрим так захоплюються нині митці?
Аж на вісім сторінок розляглося гумористичне наче б то оповідання Лесі Бернакевич «У вищий світ». Вона перелазить із минулого числа журналу. І, разом із ним, пролазить у світ літературних образів «пан дохтур», якому професія давала «хліб із шпондером». Індивідуалізованість такого художнього образу львівського знахара потерпає від того, що він «втратив свій розмай, масажуючи багаті на поклади солі плечі пацієнтів, викинувши свої кращі роки в помийницю, мов абортований плід – у відро…» Як тобі, читачу, весело? Може пенктна пані зі Львова хтіла написати трагедію? Так і я, часом, міркував. Та не довго. На тлі здеморалізованого «дохтура» відтінилася Розалія Палюшка – професорка консерваторії. Ця бувала кобетка «викладала гру на трембіті…» Смішно? Спробуй, читачу видути із дерев`яної труби, довжиною до чотирьох метрів, огорнутої березовою корою, без вентилів і клапанів, диаметр – біля 30 міліметрів, з тенденцію на збільшення у раструбі хоч один зойк… Уяви, читачу, як пані професорка вставляє у вузький кінець трембіти рогове дульце… Тулить його до вуст… І піднімає апарат, котрий лише примхою долі зветься інструментом... Здається мені, авторка мордує бідну жінку… А разом із нею і нас.
А може, пані Бернакевич хотіла нагадати (трошки) про Мазоха? Він теж трохи жив і творив у місті Лева. Щоправда, тоді то була Австрія… Писав Зохер-Мазох романи про Дон Жуана із Коломиї, про жіночі образки з Галичини… Нині там, на вулиці Сербській, вчинили Мазох-кафе, а при вході до нього скульптор Цисарик створив пам`ятника. Ще Аристотель вказував на те, що існують різновиди образа. Одначе, стосовно згаданого вище твору пані Бернакевич, слід вжити останнє слово із наголосом на другому складі.
Нині все можна. Також можна писати про будь що… Втім, навіть Зохер-Мазох писав про галичан із симпатією…От тобі й квит: не знаєш, чого людина варта, поки її не стане. Читачу, агов, хто читав Мазоха?
Про плебейство й ницість мікро-володарів малих світів пише доволі цікаво Богдан Мельничук в оповіданні «Скунс». Хамове плем`я нині, як ніколи у минулому, пролізло у всі прошарки керівників. Воно обзакупилося з такою енергією дипломами вишів, ногородами усіляких фондів і братств, науковими ступінями, що й на правнуків вистачить інерції: « О, він тепер, висловлюючись вашою з ним мовою, – два «д»: директор і доцент. Не тільки керує в нас, а й навчає студентів…» Освідчений дикун – найгірший з усіх дикунів.

Той же підзабутий нині Аристотель казав, що автор може розповісти про життя «залишаючись чимось стороннім». Так пішов у своєму, на мою думку – одному з найкращих творів цього номера – Ігор Рубцов із Донецька.
«Афганські спогади» хоча і внесені до рубрики свідчення очевидця, мають узагальнюючу суть. Під цими свідченнями можуть поставити підписи багато очевидців. І, хоча сам автор не зазіхається на мужньо-історичний жанр, втім відчувається подих тих подій… Я хотів би поговорити про цей твір ще й для того, аби виділити його. Це – той текст, в якому спостерігається відповідна своєрідність, саме в побудові образу «солдата-інтернаціоналіста». Так, він суперечливий. Але – типовий. Він – усюдисущий. Актуальний для будь-якої армії, що приходить навести лад, своботу і справедливість… Життєвї факти повсякденності – ось основа «афганськіх спогадів». А вдалий прищур автора-спостерігача уможливив дохідливу подачу тексту. Дохідливо – до холоду в кістках: «Правду потрібно викласти такою, якою вона є. Наш світ не став гуманнішим від часів Середньовічча… Тільки закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових втрат… Хто пішов людиною, той людиною й залишився. Мерзотник удосконалився саме як мерзотник…»
Без зайвих коментарів та наголосів, Рубцов описує непоказні речі, марудні: « Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Убитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але саме бойових утрат, може, трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) утрату пишу окремо. Повертаючись із бойової операції, старший прапорщик Р., старшина комендантської роти, п`яний, не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям. Крапка». Спогадникова література – то своєрідна азонна дірка у наше майбутнє… Хоча знаю, тут можна багатьом мемуаристам тягти одну мотузку, та кожному за свій кінець…
Добра справа журналу «Дніпро» і в тому, що постійно публікуються переклади з іноземної новітньої літератури. Це уможливлює читання творів наших сусідів, куди ми вже давно збираємося… Звісно, продаються і в книгарнях книги закордонців. Втім, ціни їх надреальні, скажімо, для студентства не мажорного походження. Приміром, книга нобелянта Маркеса в 130 сторінок, коштує 130 гривнів… Дорожнеча книг – це пробний камінь для всієї нашої демократії молодої… Втім, коли увійдемо у цю тему, вийдемо за рамки…

Дія III
про есеї та критику журналу №3 «Дніпро»



Коли я розмірковую про умовні жанри літератури, то намагаюся не відриватися від суцільного літературного процесу. А він неможливий без есеїстки, критичних нарисів, анонсів тощо. Адже в реальному розвитку літератури все це знаходиться у тісному переплетінні. В один й той самий час живуть і пишуть різні письменники. Навіть ті, що вже «іжи в небесі» – живуть із нами у своїх творах. Як би хто не прагнув відмінити Горького, Арцебашева, Карамзіна, я вже змовчу про, Кукольніка… Вони живуть і житимуть, допоки читають їхні твори. І кожний з них (принаймні талановитих) має свій літературний стиль. Дехто з об`єднються в різні літературні спілки, осередки, групи, течиї… (Курка, що тримається біля півня, завжди найгладша). Але, знову таки, всі вони одночасно існують в літературі. Звісна річ, кожний має різний талант і різні можливості про нього заявити.
І саме тут журнали («Дніпро», слава Богу, не виняток) являють собою сценічний майдан неупередженої (як би хто не кепкував з моїх слів) прим`єри духотворчості.
Чудова, з огляду не це, стаття Анастасії Соколової про вже згаданого Габріеля Гарсія Маркеса. Стаття не складна, але якраз те, про що марить кожний літератор: аби одного разу і його «півгодинне інтерв`ю коштувало 50 тисяч долларів…». Рецептуру і надає пані Анастасія вустами нелживими: «Недарма Гарсія Маркеса так зачаровували диктатори. Це особливий тип людини, володаря всесвіту, постать якого завжди знаходиться за таємничою завісою, і разом з тим це фаворит нації, улюбленець народу, який готовий усе віддати за свого обранця… До того ж образ диктатора – це концентроване дзеркальне відображення народу… Отож в образі влади кожен конкретний громадянин може розгледіти своє обличча, вади або кращі риси…» Отож, разом із пані Соколовою, цінує читач іронію Габо, яка «невідступно проникає на сторінки його текстів…»
А от Ваймар Іцковіч вчиняє таку-собі комплікатурну «прогулянку (позичивши назву у Шевченка) із задоволенням, і з мораллю» по молодій жіночій поезії, як по плацу «для шпацеру». Айн-цвай, айн-цвай: «У сучасній українській поезії, – розмірковує промінент із Вінниці, – зокрема в жіночій, чітко намітилось кілька тенденцій, які, кожна у свій спосіб, спрямовані на здоровий рух та модернізацію поетичної мови…» ( А раніше що, була одна тенденція? І вона не спрямовувалася на здоровий рух та модернізацію поетичної мови ?А.О.) Одначе, писати критичні опуси– справа складна, сутужна і невдячна, а тим паче про «здоровий рух та модернізацію поетичної мови». От і моя рецензія «Дніпро» зимі малює настрій» писалася у боротьбі із власним сумлінням, просувалася повільно: я повертався й повертався до першоджерел ( у тому числі й до жіночих рим та нерим), пошенки цитував їх… А надрукували текст урізаним, правленим. Він від того всох… Така доля творів, що потрапляють до рук редакторів. Я їх і порівнюю із режисерами… Вони вбачають власну перспективу вистави під назвою «номер журналу такий то». І, слід визнати, від їх проводу залежатиме успіх чи провал. У народі кажуть, що багато людей копають криниці, та не в усіх добра вода…
Вчасні нотатки В`ячеслава Шнайдера «Правота антологій». Хоча із давніх давен найбільше критичних нападів потерпають саме антології. Докори сиплються на те, що в антологіях публікується (як правило) мало знаних, багато незнаних… А без неопосередкованого зв`язку творів маловідомих, а то й взагалі невідомих письменників, із іншими творами, неможливо взагалі простежити літературний процес певного періоду. Тож, вкрай вдало пан Шнайдер порівнює літературу із зоряним небом: «А небо лише з кількома зірками першої величини не буде величним, загадковим і таємничим зоряним небом. І, між іншим, хіба так просто відрізнити, яка зірка насправді найбільша? Хто знає, який вигляд матиме історія літератури років через 30?»
У свій час тиражи творів уже згаданого Нестора Кукольніка в «надцять» разів перевершували книги Пушкіна. Хто нині пригадає хоч два вірші першого? Інколи мені здається, що навіть у призвищі кожного автора криється перспектива його майбуття… Ну, це вже я, мабуть, перегнув. Пардон!
От Горький… Гірка доля випала йому. Особливо в наш час. Не пропагують його творчість. Мовляв, вистачить; і так по наліпили йому пам`ятників, поназивали вулиць, парків, закладів. Баста! А дарма, зазначу я. Максим Горькій – великий письменник, незалежно від зазіхань літературних невігласів і гномів, котрі, за висловом Марка Богославського, оголили свої задки, повитягали маленькі членики – і нумо поливати тінь командора… Окремого доброго слова заслуговує нарис Тамари Шевчено «Розпусниця, або сила жіночої слабкості». У ньому йдеться про факт із життя Горького, котрий стався із ним по дорозі із Єлісаветграду до Миколаєва. Тут письменник і постає людиною на захисті скривдженої богоподібної істоти… Чи не в цім полягає істина місія письменника? Так, можна писати про диктаторів, про квіти у горшиках, про Володимира Вінниченка у свідомленні Степана Процюка, про що завгодно, втім слід пам`тати про велике покликання кожного, хто взявся за письменництво як фах.
Дмитро Дроздовський не дарма загострює тему «Шевченківської премії». Він не тільки наводить на роздуми про її долю дня вчорашнього й сьогоднішнього, але намагається кинути погляд у майбутнє. А поміркувати тут було і є над чим: «Усе дуже просто, якщо керуватися принципами етики: не можуть бути поряд Героями України гідні люди і зрадники, українці і українофоби; митці, банкіри й бандити; ті, хто оспівують сьогодні одну владу, а завтра іншу; ті, хто відкидають мистецтво, а живуть у світі ідеологічної «догождальності…» Тут знову пригадав я приказку про курку біля півня… У розпачі автор жбурляє каміння докорів у Тичину, Гончара, Майбороду, Корнійчука, Загребельного. А чому б і ні? Каміння ж кидають тільки в ті дерева, на яких щось уродило… Це справа сумління кожного полеміста. Із протиріч енергетика статті… Автор то переймається тим, «що часом імена лауреатів Шевченківської премії не є загальновідомими», то наполягає на тому, що «не варто зводити процес висування кандидатів на здобуття Шевченківської премії тільки до НАНУ, творчих спілок, тощо, адже кожен громадянин на першому етапі має право висловити свою думку стосовно того, хто вартує найвищої національної нагороди». Поклавши руку на серце, нагадаю авторові про те, що багато кому слава миліша, ніж шана… Як це здолати? Де не достає таланту і честі, латають грішми… Візантійщина? І коли наша (вже май же доросла) свобода не призводить до солідарності, то тут слід літераторам працювати на повну потужність… Аби виступити (на сторінках літературних журналів, газет, сайтів) суцільним фронтом назустріч реальної загрози духовного і душевного отупіння. В той час, коли власні інтереси роблять політикою, можливо, література – останній бастіон битви із конформізмом та спустошенням. Бо письменництво не тільки шукає красоти й чесноти за письмовим столом…
От саме такою побачив я виставу за умовними лаштунками реальності текстів третьої книжки цьогорічного «Дніпра». В ній живе літературний процес. І хай він житиме надалі…
А я продовжу писати та міркувати про твори тих чи інших авторів розлого чи стисло на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Аби й закордонні читачі та критики звернули на них увагу.

Сайт журналу «Склянка Часу*Zeitglas»
http://www.zeitglas.io.ua/