Никола Вапцаров
 ВІРА

Переклад з болгарської Любові Цай


Ось я працюю,
я дихаю,
мрію,
і вірші складаю
так, як я умію.
Суворе життя
підтина мені крила –
борюся, наскільки
стача мені сили.

Хоч ми із життям
в суперечці глибокій,
хоч з ним сперечаюсь,
повитий журбою, –
та в смертну годину
життя це жорстоке
люблю все одно я!
Люблю все одно я!


На шию мені накидають
мотуззя
й питають:
«Чи хочеш годину ще жити?» –
Затято
чинитиму
опір нарузі,
кричатиму люто:
«Злодюги, зніміте!»

Заради Життя
все зробив би, що треба –
без страху зайшов би
один у ракету,
злетів би у
спробній
машині до неба,
шукав би
в просторах
далеку планету.

Та все ж відчував
би життя доторкання,
дивився б, як
небо
вгорі голубіє
Та все відчував би
життя доторкання,
що дихаю я,
що живу я, що мрію.

Але як забрали б
у мене, приміром,
хоч зернятко
віри моєї палкої,
зревів би я тяжко
пораненим звіром
з жорстокого болю,
з наруги такої.

Що стане зі мною тоді? –
Не списати!
Ніщо не потішить
під неба блакиттю.
Ясніше за ясне мені,
що від втрати
я враз зубожію,
знікчемнію миттю.

Чи, може, ви хочете
Знищити, вбити
віру мою у життя,
що прибуде,
віру, що завтра
достойніше жити
будуть щасливі
і радісні люди?

Із чим ви на віру стаєте з азартом?
З кулями?
Ні! Не годиться!
Не варто!
Кулями віри вам, знайте,
не вбити,
бо бронебійних патронів
для неї
ще не відлито!
Ще не відлито!


***

Оригінал:

Никола Вапцаров ВЯРА



Ето — аз дишам,
работя,
живея
и стихове пиша
(тъй както умея).
С живота под вежди
се гледаме строго
и боря се с него,
доколкото мога.

С живота сме в разпра,
но ти не разбирай,
че мразя живота.
Напротив, напротив! —
Дори да умирам,
живота със грубите
лапи челични
аз пак ще обичам!
Аз пак ще обичам!

Да кажем, сега ми окачат
въжето
и питат:
„Как, искаш ли час да живееш?"
Веднага ще кресна:
„Свалете!
Свалете!
По-скоро свалете
въжето, злодеи!"

За него — Живота —
направил бих всичко. —
Летял бих
със пробна машина в небето,
бих влезнал във взривна
ракета, самичък,
бих търсил
в простора
далечна
планета.

Но все пак ще чувствам
приятния гъдел,
да гледам как
горе
небето синее.
Все пак ще чувствам
приятния гъдел,
че още живея,
че още ще бъда.

Но ето, да кажем,
вий вземете, колко? —
пшеничено зърно
от моята вера,
бих ревнал тогава,
бих ревнал от болка
като ранена
в сърцето пантера.

Какво ще остане
от мене тогава? —
Миг след грабежа
ще бъда разнищен.
И още по-ясно,
и още по-право —
миг след грабежа
ще бъда аз нищо.

Може би искате
да я сразите
моята вяра
във дните честити,
моята вяра,
че утре ще бъде
живота по-хубав,
живота по-мъдър?

А как ще щурмувате, моля?
С куршуми?
Не! Неуместно!
Ресто! — Не струва! —
Тя е бронирана
здраво в гърдите
и бронебойни патрони
за нея
няма открити!
Няма открити!


Източник:
Издание Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател", С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова