Константин

ВАСИЛЬЧЕНКО

СВЕРСТНИКАМ

Уходят сверстники. Внезапно. Не прощаясь.
Кто – сам ушёл, кому-то – помогли.
Задёрнут занавес, и каждому достались
Крупицы счастья и тепла земли.
Часы спешат и время на исходе,
Бегут в Тартар секунды-муравьи…
До боли жалко, что они уходят,
Устав от жизни, сверстники мои.
Я остаюсь покамест на перроне
И ворохом исписанных страниц
Мощу тропу на персональном склоне.
Успеть бы встретить перелётных птиц,
Пером играя; не расстроить лиру,
Взирая на заоблачный Парнас.
Но как смириться, что в картине мира
Уже не будет каждого из вас?!

_________________________

© Константин Васильченко

ОДНОЛІТКАМ

Однолітки відходять. Не простившись. Раптом.
Хто – сам пішов, комусь – допомогли.
Закрилася завіса, й всяк отримав клаптик
Земного щастя й людської хвали.
Час звузився, годинник поспішає,
У Тàртар мчать миттєвостей рої… 
Шкодà до болю, що вони вмирають,
Що йдуть з життя однолітки мої.
Я на пероні поки що при силі
І стусом всіх у римах сторінок
Мощу стезю на персональнім схилі,
Щоб перелітних стріти ще пташок
І ще ж при цьому ліру не згубити,
Захмарний споглядаючи Парнас.
Та як змиритись, що в картині світу
Вже не побачу кожного із вас?!

_____________________________________

© Переклад із російської Михайла Лєцкіна