ВО ИМЯ ЭВРИДИКИ

Константин

ВАСИЛЬЧЕНКО

* * *

Кричу. Мне жаль мятущееся эхо...
В оковах летаргического сна
Царит в немом восторге от успеха,
Бессовестно блефуя, тишина...

Не обращай внимание на крики,
Что раздаются за твоей спиной,
Но – пой, певец, во имя Эвридики,
Ступающей по тропам за тобой!

Жалеть о несвершившемся нелепо,
Как смаковать прокисшее вино.
От прошлого остался только слепок –
В цепи событий слабое звено.

Ушло – ушло, сгорело – так сгорело.
Но, после изнурений от труда,
И радоваться надобно умело,
И плакать не зазорно. Иногда.

_________________________
© Константин Васильченко

* * *

Кричу. Луну жалію, всю в судомах…
І, летаргічному віддавшись сну,
Від успіху в захопленні німому
Царює тиша з блефом на кону.

Співець, не озирайсь на жодні крики,
Чи сум у них лунає, а чи жах,
Співай в ім’я твоєї Евридики,
Щò за тобою лине по стежках!

Не варт за нездійсненним шкодувати,
Як і прокисле смакувать вино.
Минуле залишило зліпок м’ятий –
Трак ланцюга, ослаблений давно.

Пішло – пішло, згоріло – так згоріло.
Та, після праці втомної і бід,
Життю радіти треба нам уміло,
А часом і заплакати не стид.

______________________________________